Типи і символи у творах Миколи Гоголя

“Мертві душі” Гоголя – це художня енциклопедія життя Росії, власне цілої християнської православної цивілізації, яка у протистоянні добра і зла опиняється на роздоріжжі: духовно спустошене суспільство, капітулюючи перед споживацькохижацькою стихією, наближається до апокаліптичної катастрофи – у тенета князя темряви попадають омертвілі душі. Купівля “мертвих” душ авантюристом Чичиковим носить теж метафоричний характер, що часто є визначальним у закодованому реалізмі автора – великого майстра соціального типажу, трансформованого

в образисимволи. Побут і смаки персонажів, їх поведінка психологічно обумовлені і вмотивовані. Як і в “Подорожі із Петербурга до Москви” О. Радіщева, як і в Шевченковому “Сні” (“У всякого своя доля”), у “Мертвих душах” одним із елементів оповіді є мотив дороги: під час подорожі, яку здійснює Чичиков з метою купівлі померлих кріпаків, перед нами постає галерея вихоплених з живої дійсності соціальних типівхарактерів, серед яких представники деградуючої дворянської касти займають особливе місце, уособлюючи стару кріпосницьку загниваючу систему.

Першим зустрічним на шляху авантюрних операцій

купівлі-продажу мертвого товару був зледачілий у паразитичному існуванні мрійник Манілов: “В первую минуту разговора с ним не можешь не сказать: “Какой приятний и добрый человек!” В следующую за тем минуту ничего не скажешь, а в третью скажешь: “Черт знает, что такое!” – и отойдешь подальше; если ж не отойдешь, почувствуешь скуку смертельную”.

Власне, нічого визначального в особистості цього поміщика не було. Був він байдужим і до господарства, і до селян, і до книг (одна книжка так і роками лежала в його кабінеті, залишившись відкритою на чотирнадцятій сторінці). Правда, цьому господарнику постійно ввижався проведений підземний хід від будинку, красивий кам’яний міст, прокладений через ставок, з лавами з обох боків, щоб заїжджі купці могли продавати селянам товари. Але все це живе лише в уяві Манілова, якого сільське життя обтяжує й водночас прив’язує у бездіяльності й поміщицькій безтурботності. Надмірною щедротами й лестощами є його показова, але й убога гостинність з претензією на традиційність: “Вы извините, если у нас нет такого обеда, какой на паркетах и в столицах, у нас просто, по русскому обычаю, щи, но от чистого сердца”.

Манілов намагається підкреслювати свою щедрість, свій аристократизм, світську вихованість, безкорисливість. Живучи в ілюзорному світі мрій, він не здатен та й не бажає зрозуміти пропонованої гостем комерції і віддає купчу померлих кріпаків безкоштовно: “Неужели вы полагаете, что я стану брать деньги за души, которые в некотором роде окончили своє существование? Если уж вам пришло зтакое, так сказать, фантастическое желание, то с своей сторони я передаю их вам безынтересно и купчую беру на себя”.
Підкреслено чемна і козиряюча щедрістю людина насправді може бути внутрішньо пустою, байдужою до проблем ближнього, зокрема довірених їй людей – підлеглих кріпаків; чинячи, на перший погляд, безкорисливо, демонструючи свій альтруїзм, вона не усвідомлює, що служить князю темряви, є незрячим виконавцем зла. За Гоголем, необхідний прихід Бога в душу.

І прізвище Манілов, і похідне від нього “маніловщина”, як згодом Обломов в однойменному романі І. Гончарова та відповідно “обломовщина” (обломки загниваючої системи) – явища вмотивовані – і психологічно, і метафорично. Символізуючи собою лінь, паразитуючу бездіяльність у поєднанні з безперспективним і пасивним мрійництвом, вони є явищем передусім моральним, не прив’язаним лише до якоїсь епохи чи соціальної системи. Кожен персонаж “Мертвих душ” є водночас і типом, і символом, окреслюючи духовний і моральний стан суспільства, яке, міняючи формації, так і залишається далеким від гармонійної досконалості.

Читач зустрінеться і з “дубиноголовою”, бережливою у накопиченнях (часто просто сміховинних), щедрою у кулінарних вигадках Коробочкою (у неї мруть працьовиті і продуктивні кріпаки: “такой все славний народ, все работники”), і з молодцюватим картярем і п’яничкоюзадиракою Ноздрьовим (кухня тут убога, зате спиртного різних видів багато, демонстрація породистих собак, коней, різних рушничок, чубуків і т. д.), і з обмеженим традиційником в побуті (“Толкуют: просвещенье, просвещенье, а ато просвещенье – фук! … У меня когда свинина – всю свинью давай на стол, баранина – всего барана тащи, гусь – всего гуся!”), вдумливим та розважливим в комерціях Собакевичем, не визнаючим безкорисливості (саме лише він, єдиний з поміщиків, усвідомив прагматизм гостя, його далекоглядні наміри і тому продаючи “мертвих душ”, хоче мати максимальну вигоду), і патологічно скупим Плюшкіним, у якого кріпаки мруть, як мухи, від недоїдання і злиднів (“В тюрьме колодники лучше живут, чєм он: всех людей переморил голодом”), а сам він, символ скнарості і деградації пануючого прошарку, “живет и обедаетхуже… пастуха”.

Саме останнього, одягнутого у дрантя з брудним капотом серед немитого, заваленого, запиленого накопичення різного непотребу, Чичиков вважає за стару ключницю. (Тут варто згадати цікаву аналогію. У 1900 році з’явилась сатирична комедія українського драматурга І. КарпенкаКарого “Хазяїн”. Там капіталістземлевласник Терентій Гаврилович Пузир ходить у брудному, зношеному і латаному халаті, а на різні зібрання з’являється в убогому селянському кожусі, і тому швейцари, вважаючи його за мужика, не пускають мільйонера на сход). Скупість Плюшкіна, залишеного дітьми усамітненого вдівця, пожирала і без того убогу душу, робила господаря немалих статків жорстоким і до себе, і до ближніх, байдужим при показній ласці навіть до власних онуків: “…старик очутился один сторожем, хранителем и владельцем своих багатств. Одинокая жизнь дала ситную пищу скупости, которая, как известно, имеет волчий голод, и чем больше пожирает, тем становится ненасытнее; человеческие чувства, которые и без того не были в нем глубоки, мелели ежеминутно, и каждый день чтонибудь утрачивалось в зтот изношенной развалине”.

До речі, старий скнара із задоволенням продає душі померлих, кріпаків (їх зібралось аж понад сто!), продає, не розуміючи суті й мети процесу, з корисливих міркувань за копійки, виторговуючи з пожадливістю кожну. Проте для Чичикова це було нежданим подарунком.
Гоголівський Плюшкін (не просто символ деградуючого прошарку, а й певною мірою підточуючої життя смерті – сатанинської руйнації) став давно узагальнюючим типом у світовій класиці, риси якого помітно окресляться в бальзаківського папаші Гранде, у Калитці і Пузирі з комедій І. Карпенка-Карого, у численних образахтипах і образахсимволах літератури XX століття.






Мої роздуми над повістю шинель.
Типи і символи у творах Миколи Гоголя