“Повести, службовці продовженням “вечорів на Хуторі біля Диканьки” – такий підзаголовок “Миргорода”

И змістом і характерними рисами свого стилю ця книга відкривала новий етап у творчому розвитку Гоголя. У зображенні побуту й вдач миргородських поміщиків уже немає місця романтиці й красі. Життя людини тут обплутана павутиною дріб’язкових інтересів. Немає в цьому житті ні високої романтичної мрії, ні пісні, ні натхнення. Отут царство користі й вульгарності

В “Миргороді” Гоголь розстався з образом простодушного оповідача й виступив перед читачами як художник, сміло вскривающий соціальні протиріччя сучасності

Від веселих

і романтичних парубків і дивчин, натхненних-поетичних описів української природи Гоголь перейшов до зображення прози життя. У цій книзі різко виражене критичне відношення письменника до затхлого побуту старосвітських поміщиків і вульгарності миргородських “существователей”.

Реалістичні й сатиричні мотиви гоголівської творчості заглиблюються в “Повісті про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем”. Історія дурного позову двох миргородських обивателів осмислена Гоголем у гостро викривальному плані. Життя цих обивателів позбавлена атмосфери патріархальної простоти й наївності. Поводження

обох героїв збуджує в письменнику не м’яку усмішку, але почуття гіркоти й гніву: “Нудно на цьому світлі, добродії!” Ця різка заміна гумористичної тональності обнаженно сатиричної із граничною ясністю розкриває зміст повести. На вид забавний, веселий анекдот перетворюється у свідомості читача в глибоко драматичну картину дійсності. Гоголь із властивої йому докладністю вдивляється в характери своїх героїв: двох закадичних приятелів

Вони – “два єдині друзі” у Миргороді – Перерепенко й Довгочхун. Але кожний з них собі на розумі. Здавалося, немає такої сили, здатної розбудувати їхню дружбу. Однак дурний випадок викликав вибух, збудивши ненависть одного до іншого. І в один нещасний день приятелі стали ворогами

Іванові Івановичеві дуже не вистачає рушниці, що він побачив в Івана Никифоровича. Рушниця – не просто “гарна річ”, вона повинне зміцнити Івана Івановича у свідомості його дворянського первородства. Те^-те-дворянство^-те в нього, втім, не родове, а придбане: батько його був у духовному званні. Тим важливіше йому мати власна рушниця! Але Іван Никифорович теж дворянин, так ще справжній, потомствений! Рушниця і йому необхідно, хоча з тих пор, як купив його в турчина й мав на увазі записатися в міліцію, він ще не зробив з нього ні єдиного пострілу

Він уважає блюзнірством проміняти настільки “шляхетну річ” на буру свиню так два мішки з вівсом. Те^-те-тому^-те так і запалився Іван Никифорович і з мови його злетів цей злощасний “гусак”.

У цій повісті ще набагато сильніше, ніж у попередньої, дає себе почувати іронічна манера гоголівського листа. Сатира Гоголя ніколи не розкривається обнаженно. Його відношення до миру здається добродушним, незлобивим, привітним. Ну справді, що ж можна сказати худого про таку прекрасну людину, як Іван Іванович Перерепенко! Природна доброта так і б’є ключем з Івана Івановича. Щонеділі він надягає свою знамениту бекешу й відправляється в церкву. А після служби він, спонукуваний природною добротою, обов’язково обійде жебраків. Побачить старчиху й заведе з нею серцева розмова. Та очікує милостиню, він поговорить-поговорить і піде ладь

Так-те й виглядає “природна доброта” і сердобольность Івана Івановича, що обертаються лицемірством і доконаною жорстокістю. “Дуже гарний також людина Іван Никифорович”. “Також” – очевидно, він людина такої ж доброї душі. Немає в Гоголя в цій повісті прямих викриттів, але викривальна спрямованість його листа досягає незвичайної сили. Його іронія здається добродушної й незлобивої, але скільки ж у ній щирого обурення й сатиричного вогню!

Уперше в цій повісті мішенню гоголівської сатири стає й чиновництво. Тут і суддя Дем’ян Дем’янович, і подсудок Дорофій Трохимович, і секретар суду Тарас Тихонович, і безіменний канцелярський службовець, з “очами, що дивилися скосу й п’яна”, зі своїм помічником, від подиху яких “кімната присутності перетворилася було на час у питний будинок”, і городничий Петро Федорович. Всі ці персонажі здаються нам прообразами героїв “Ревізора” і чиновників губернського міста з “Мертвих душ”.

Композиція “Миргорода” відбиває широту сприйняття Гоголем сучасної дійсності й разом з тим свідчить про розмах і широту його художніх шукань. Всі чотири повісті “миргородського” циклу зв’язані внутрішньою єдністю ідейного й художнього задуму. Разом з тим кожна з них має й свої відмітні стильові особливості. Своєрідність “Повести про те, як посварився

Іван Іванович із Іваном Никифоровичем” полягає в тому, що тут найбільше чітко і яскраво виражено властивий Гоголеві прийом сатиричної іронії. Оповідання в цьому добутку, як і в “Старосвітських поміщиках”, ведеться від першої особи – не від автора, але від якогось вигаданого оповідача, наївного й простодушного. Це він і захоплюється доблестю й шляхетністю Івана Івановича й Івана Никифоровича. Це його приводять у розчулення “прекрасна калюжа” Миргорода, “славна бекеша” одного з героїв повести й широченние шаровари іншого. І чим сильніше виражаються його захвати, тим очевидніше для читача розкривається порожнеча й незначність цих персонажів

Неважко помітити, що оповідач виступає як виразник самосвідомості народу. У тім, як Рудий Панько сприймає й оцінює явища дійсності, переглядає гумор і усмішка самого Гоголя. Пасічник є виразником моральної позиції автора. В “Миргороді” художнє завдання оповідача інша. Уже в “Старосвітських поміщиках” його не можна ототожнювати з автором. А в повісті про сварку він ще більш віддалений від нього. Іронія Гоголя тут зовсім оголена. І ми догадуємося, що предметом гоголівської сатири є, по суті, і образ оповідача. Він допомагає більше повному рішенню поставленої письменником сатиричного завдання

Лише один раз з’являється перед нами в повісті про сварку образ оповідача, якого не торкнулася авторська іронія, у заключній фразі повести: “Нудно на цьому світлі, добродії!” Це сам Гоголь немов розсунув рамки повести й увійшов у неї, щоб відкрито й гнівно, без тіні іронії вимовити свій вирок. Ця фраза вінчає не тільки повість про сварку, але й весь “миргородський” цикл.






Моя майбутня професія перукар.
“Повести, службовці продовженням “вечорів на Хуторі біля Диканьки” – такий підзаголовок “Миргорода”