Твір-роздум: “Узагальнений образ природи у “Слові о полку Ігоревім”
“Слові о полку Ігоревім” – найціннішій за своїм художнім значенням пам’ятник давньоруської літератури, який відрізняє своєрідність і цілий ряд характерних особливостей, що різко виділяють його з ряду сучасних йому літописних пам’яток. Приймаючи концепцію, згідно з якою “золоте слово” Святослава є центральним моментом всього оповідання, концепцію, що трактує “Слово” як твір агітаційний, ряд особливостей можна пояснити саме деякою специфікою призначення твору.
Не скутий рамками літописних канонів, які вимагають
У пошуках відповіді на питання про те, хто ж був чоловік, який оспівав похід Ігоря і сприяв Святославу у справі згуртування князів руських для рішучого походу на половців, більшість дослідників сходяться на тому, що він належав дружині князя київського Святослава, або – дружині Ігоря, князя Новгород-Сіверського. Хоча частина дослідників допускали галицько-волинське походження автора “Слова…”. Але народився він чи у Києві, чи у Новгород-Сіверському або Галицько-Волинському князівстві, чи був дружинником або князівським поетом, залишається безсумнівною як наближеність його до придворних князівських кіл, так і тісний, нерозривний зв’язок автора з народним початком.
Втім, нічого дивного в цьому не було, так як вихідці з селян і холопів нерідко потрапляли не тільки в молодшу, але навіть у старшу дружину. Цей зв’язок з народом виявляється і в надзвичайно сильному впливі, яке справила на поета усна словесність (вплив цей представляється більшим, ніж літератури книжкової), і в анімістичній системі світовідчуття, сприйняття природи, духом якої пройняте все “Слово…” . В цьому творі більше, ніж у будь-якій давньоруській пам’ятці присутні елементи язичницької міфології. І дійсно, сама природа є у творі активно дійовою особою. Тут присутні і старі язичницькі боги – Велес, Даждь-Бог, Стрибог, Хорс. Але, зважаючи на час, коли жив автор “Слова…” та його наближеність до князівського кола, немає підстав вважати, що він не був пов’язаний з християнством (підтвердження цьому знаходяться і в тексті: згадаймо хоч заключне “амінь”). Слід враховувати так само, що в ті часи ще дуже жваво було двовір’я і поетизування природи, язичницька основа якого особливо сильно відчувалася в народному, масовому сприйнятті світу.
Не дивно, що образ природи в “Слові” є домінуючим. У повній відповідності з язичницьким світовідчуттям природа в “Слові…” – не фон, театр, на якому розгортаються події, – вона органічно пов’язана з кожною дійовою особою та не тільки одночасно спостерігає за подіями, а й безпосередньо приймає в них участь. Природа в усьому і все в ній. Природа тут – не німа, вона звучить, каже в повний голос.
Взагалі, все “Слово…”, як і сама природа, звучить, співає, дзвенить на різні голоси: у ньому “кричать??підводи”, “тухне земля”, “труби трублять”, “гримлять шаблі” , ” тріщать і співають списи”, “в’ються голоси” , а Ярослав з вельможами перемагають не просто так – “дзвонячи в прадідову славу”.
Саме через образ природи висловлює автор співчуття, жаль – не стільки навіть війську Ігоря, особисто його поразці, скільки всій Руській землі, передчуваючи, чим може обернутися для неї ця поразка. Беручи живу участь в людях, природа постає в “Слові…” багатьма образами, які жаліють і допомагають. Віщим серцем відчуваючи біду, всіляко намагається вона попередити Ігоря, але коли не слухає він знамення – то і перешкодити: “сонце йому тьмою шлях заступає; ніч стогне йому грозою”. Не дрімають і сили, ворожі дружині Ігоря: “орли клекотом на кістки звірів звуть; лисиці брешуть на червлені щити”. Журиться автор: рідна земля не дала б в образу, захистила б своїх синів. Але “дерево з тугою до землі вклонялося”, так само, як майже століття тому, коли загинув юний князь Ростислав.
Єдність природи і людини особливо підкреслюється згадкою богів – уособлених сил природи – як родичів: Боян названий онуком Велеса, вітри – Стрибожими онуками, народ – Даждь-Божими онуком. Тому надзвичайно органічно виглядає те, що голосіння Ярославни звернені до стихій – вітру, сонця і Дніпру, їх заклинає вона не бути суворими до її милого. Геніальний композиційний хід: плач Ярославни звучить не після полону Ігоря, що було б природно, а набагато пізніше, перед самою його втечею – завдяки цьому плач стає магічним заклинанням, що допоміг втечі Ігоря.
Природні лінії проглядаються в багатому наборі художніх засобів, що використовуються автором “Слова…”. Улюблений його засіб розкриття подій і фактів – символічна відповідність. Наступ військ половецьких він описує як “йдуть з моря чорні хмари”, які “хочуть прикрити чотири сонця”, тобто погубити чотирьох князів; битва порівнюється з посівом: “чорна земля під копитами кістьми була посіяна, а кров’ю полита”, зі шлюбним бенкетом.
Але, хоча “Слово о полку Ігоревім” залишається пам’ятником, він безсумнівно віддзеркалив у собі деякі особливості стилю, що передував і сучасній авторові літературі, це не дає, однак, підстав звинувачувати його у відсутності свого голосу, перебільшувати значення елементів запозичення в “Слові…”. В силу своєї унікальності, при тому, що аналогічні літературні пам’ятки безповоротно для нас втрачені, “Слово о полку Ігоревім” залишається неоціненним надбанням давньоруської літератури і культури загалом, засвідчуючи про її висоти, залишені древньою Руссю у спадок наступним століттям російської поезії. Не можна не відзначити, що саме народний колорит є основою поетики, яким до останньої деталі проникнутий найцінніший давньоруський літературний пам’ятник.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)