Твір по поемі “Квіти зла”
Зізнатися, я не люблю літературні антології. Вони нагадують винні дегустації, де замість того, щоб випити пляшку гарного вина, п’єш по ковтку з кожної бочки, так ще під доглядом рум’яного винороба, що дивиться на тебе з німим питанням: ну як? У найкращому разі, відскіпаєшся головним болем. Якщо я все-таки пропоную літературну дегустацію, то не з бажання почастувати головним болем, а тому, що смаковий букет нової російської літератури має самостійну цінність змішання
Втім, слово “букет” можна використовувати в іншому значенні.
Остання
Він не просто дає подання про те, що робиться зараз у російській літературі. Про це нехай подбають учені славісти. Важливіше, що сума текстів складається в роман про мандрівки росіянці душі. Оскільки російська душа крутилась останнім часом чимало,
Колись сталінські письменники мріяли створити єдиний текст радянської літератури. Сучасні письменники пародіюють їхню мрію. Якщо колективний розум радянської літератури телеоцентричен, то в новій літературі квіти зла ростуть бур’янами, як потрапило.
Базарів, герой роману “Батьки й діти”, був нігілістом, скандализировавшим суспільну моральність, однак його ключова фраза звучала як надія: “Людина гарна, обставини погані”. Я б поставив цю фразу епіграфом до великої російської літератури. Основним пафосом її значної частини був порятунок людини й людства. Це непід’ємне завдання, і російська література настільки блискуче не впоралася з нею, що забезпечила собі світовий успіх.
Обставини російського життя завжди були жалюгідні й неприродні. Розпачлива боротьба письменників з ними багато в чому заслоняла собою питання про сутність людської природи. На поглиблену філософську антропологію не залишалося сил. У підсумку, при всьому багатстві російської літератури, з її унікальними психологічними портретами, стилістичним різноманіттям, релігійними пошуками, її загальне світоглядне кредо в основному зводилося до філософії надії, вираженню оптимістичної віри в можливість змін, покликаних забезпечити людині гідне існування.
Недарма проникливий маргінальний філософ другої половини XІX століття Костянтин Леонтьев говорило про рожеве християнство Достоєвського, а також Толстого, майже повністю позбавленого метафізичної суті, але зате рішуче розгорнутого убік гуманістичних доктрин, що нагадували французьких просвітителів. Російська класична література чудово вчила тому, як залишатися людиною в нестерпних, екстремальних положеннях, не віддавати ні себе, ні інших; ця проповідь дотепер має універсальне освітнє значення. Думка Набокова про те, що Достоєвський – письменник для підлітків, що формує молоду свідомість, застосовна в якімсь ступені й до многим інших російських письменників. Але якщо для Заходу досвід російської літератури став тільки частиною загального літературного знання, і його ін’єкція, безперечно, доброчинна, те російське культурне суспільство у свій час одержало таку дозу літературного проповідництва, що в остаточному підсумку стало страждати чимсь на зразок моральної гіпертонії, або гіперморалістичною хворобою.
Правда, на початку XX століття в російській культурі відбувся серйозний розрив із традицією. Він відбився у філософії (наприклад, колективний збірник “Віхи”, що описав національні стереотипи прогресивної свідомості), в образотворчому мистецтві російського авангарду, а також у літературі “срібного століття”. Тривав біля двадцяти років, богатий іменами й стилістичними школами, “срібне століття”, з погляду традиційної ментальности, являв собою декаданс, однак його значення багато в чому визначилося відмовою від попередньої антропології. Мабуть, найбільш скандальним добутком тої пори виявився невеликий роман Федора Сологуба “Дрібний біс”. Його постулат: зло має не соціальний зміст, а широко й привільно розлито в людській душі. Філософії надії тут нема чого робити.
Однак російська література не захотіла розставатися з оптимістичною ілюзією. Вона потягнулася за народницьким белетристом Володимиром Короленко з його крилатими словами: “Людина створена для щастя, як птах для польоту”, за Горьким, возвестившим: “Людина – це звучить гордо”. Обоє висловлення лягли у фундамент соціалістичного реалізму. Змішуючи гуманізм як “пракоммунистическую” філософську доктрину Ренесансу з безпосереднім людинолюбством (тобто “добровільною” любов’ю людини до людини), радянські ідеологи виставляли кожного, хто сумнівався в гуманізмі, як ворога людства. Така підробка породила в радянській культурі те, що Андрій Платонов назвав оргією гуманізму. Згодом ці оргії перетворилися в літературу неправди й ганьби з такими наворотами марення й графоманії, які виявили собою неперевершені зразки кітчу.
З іншого боку, із самого свого зародження нонконформистская література, від замятинского роману “Ми” через булгаковські сатиричні повісті й “Майстра й Маргариту”, роман “Доктор Живаго” і так далі, аж до корпуса солженицинских творів, говорила про гідний опір тиранії, про зганьблені людські цінності.
Радянська й антирадянська література состязались у гуманістичних стрибках. Тим часом саме при радянській владі людин, тобто суб’єкт гуманізму, показав, на що він здатний. Продемонструвавши чудеса підлості, зрадництва, пристосовництва, низькості, садизму, розпаду й виродження, він, з’ясувалося, здатний на все. Сталінська комедія, що розверталася на гігантській сцені Євразії, у цьому змісті була повчальна, і неупереджений глядач міг вийти після її закінчення із самими песимістичними поданнями про людську природу. Однак коли найбільш блискуча її частина завершилася в 1953 році зі смертю автора й режисера, що залишилися в живих глядачі поспішили все зло звалити на “культ особистості”, засвідчивши, до всього іншого, людську нездатність до аналізу.
Зіткнення казенного й ліберального гуманізму сформувало філософію хрущовської “відлиги”, що грунтувалася на “поверненні” до справжніх гуманістичних норм. “Тепло добра” стало тематичною домінантою цілого покоління поетів і прозаїків 60-х років (Євгеній Евтушенко, Булат Окуджава, Василь Аксьонов, Фазиль Искандер, Андрій Битов, Володимир Войнович, Георгій Владимов і ін.), згодом іменованого “шестидесятниками”.
З їхнього погляду, критика гуманізму була неприпустимою розкішшю, що заважає боротьбі з лицемірним режимом, можливості привести його до бажаної моделі “з людською особою”.
Наприкінці 80-х років історія радянської літератури обірвалася. Причина її смерті насильницька, внелитературна. Радянська література була оранжерейною квіткою соціалістичної державності. Як тільки в оранжереї перестали палити, квітка зав’янув, потім засох. Симетричний їй квітка літератури опору також захирів; вони були зв’язані єдиною кореневою системою. У результаті все змішалося. Письменники залишилися без літератури.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)