Квіти – очі природи

За містом ще де-не-де лежить сніг. Канави наповнені талою водою. Як тихо! чистого блакитного неба ллються теплі, іноді навіть гарячі сонячні промені.

І вони швидко з’їдають залишки брудного снігу.

З далеких країв повертаються перелітні птахи, а звірі прокидаються після зи­мової сплячки. Як чудово! Хочеться кудись йти, мандрувати…

Крокую вулицями свого міста. Піднімаюсь трошки вгору – переді мною ліс, мій старий приятель. Як приємно знову його побачити!

А ось і галявина. Моя улюблена, де так часто з батьками і друзями я люблю

нідпочивати. Острівці снігу, невелички калюжі талої води і розмови великої кіль­кості непомітних ручаїв.

А це що? Гнучкі стебельця з білими шовковими китицями на верхівках. Та це ж квіти! Які чудові квіти! Пушок вдало захищає їх від ранкових морозів. І наливають цю рослину пушиця.

Це природа відкриває несміливо свої очі після довгої зимової сплячки і ди­виться ними на навколишній світ. Це перші її кроки по землі. Але мине ще тро­хи часу, і гляне вона на нас блакитними очима пролісків, жовтими очима ку­пальниці. Скільки кольорів і відтінків мають очі природи! Безліч!






Гідний жалю той хто живе без ідеалів.
Квіти – очі природи