Образ ката-чекіста в оповіданні «Я (Романтика)»

Про могутній талант М. Хвильового свідчить один з найбільш вражаючих творів – оповідання «Я (Романтика)». Написане на початку 20-х, воно провістило жахіття конвеєра масових репресій 30-х, 40-х років. Цей твір – про діяльність дещо фантастичного (наскільки фантастичною була сама реальність) «чорного трибуналу».

На перший погляд, час дії тут – громадянська війна, про що свідчить відповідна лексика: «панцерник», «ревком», «маузер», «чека». Проте що однозначність порушує лексика іншого часу і простору: «гільйотина», «інсургенти», «версальці»…

Так з’являється аромат притчі, її всечасовості. Тривожна атмосфера дедалі згущуватиметься, в ній. наелектризованій далекими громами, вчуватимуться застереження попередніх епох.

Головний герой оповідання – фанатик «загірньої комуни». Заради неї він жорстоко розправляється з усіма, хто здається йому винним. «…Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті!!» Людське життя для нього нічого не варте. Проте в якісь хвилини жорстоко-криваве «я» чекіста відступає; і ми бачимо стомлену людину, якій хочеться тепла і родинного затишку.

Тоді він приходить

до матері: «Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні і схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її мятежний син, зовсім замучив себе, і я чую на своїх руках її хрустальні росинки». А наступного дня знову криваве пекло: розстріли, розстріли, розстріли…

Та ось одного разу серед гурту черниць, які були приречені на страту, чекіст бачить свою рідну матір. Що ж у ньому переважить: «я» людини чи «я» фанатика? Тема роздвоєння людської особистості не нова в літературі. Пригадаймо Христа і Антихриста, Фауста і Мефістофеля. Одначе в оповіданні «Я (Романтика)» я і анти-я – це не лише символи добра і зла, мудрості і глупоти, свободи і рабства. Автор не тільки показує, що людина, яка проміняла справжні цінності життя на фальшиві, приречена на забуття, а й переконливо доводить, що вона втрачає людську мораль.

Людина завжди стояла перед проблемою вибору, боролася зі своїм «хазяїном» – звірячим інстинктом – за право називатися людиною. Оцю боротьбу двох сутностей чекіста Микола Хвильовий зображує психологічно точно і реалістично.

У своїй фанатичній засліпленості головний герой вважає, що служить благородній справі і високій ідеї: його кличе загірна комуна – країна щастя і благодаті для всіх голодних, спраглих і окрадених духом, кличе саме безсмертя. Це – у мрії. Проте насправді герой іде в нікуди, опиняється в цілковитій безвиході. Хіба зможе він створити омріяну країну щастя ціною розстрілів невинних людей, ціною вбивства рідної матері?! Цей гріх назавжди ляже прокляттям на чекіста.

Проклянуть нащадки й інших катів українського народу, які знущалися з нього і в роки громадянської війни, і в не менш криваві роки сталінського терору.






У народі кажуть не все.
Образ ката-чекіста в оповіданні «Я (Романтика)»