Твір на тему: “Я покликаний був оспівати твої страждання, терпінням вражають народ!”
Н. А. Некрасов став першим поетом, “ліру присвятив народу своєму”, який оспівав у своїх творах народні страждання, “поставив на вигляд Росії образи її годувальників”. Некрасов творив у той час, коли в житті народу наступив особливо важкий період: у п’ятдесяті роки настала криза самодержавно-кріпосницької системи, свавілля поміщиків і страждання народу досягли свого апогею. Однак і після скасування кріпосного права життя селян не покращилася: дарована народу свобода змушувала їх йти в місто на заробітки, де чекали злидні, голод
Герой ж вірша “Гей, Іван” намагався накласти на себе руки, не витримавши жорстокого поводження панів. Його нерідко били, змушували робити багато важкої роботи, до старості звали просто Іваном, що принижувало його людську гідність. У результаті, абсолютно втратив моральне обличчя, він почав пити і після скасування кріпосного права був приречений на жалюгідне існування…
Особливу увагу приділяє Некрасов нещасну долю російських селянок. У вірші “Трійка” поет відтворює жіночий образ, показує типову долю селянської жінки, доля якої – “зануритися в сон непробудний роботи та чорної, і важкою”. Зовнішність героїні, “відцвілим, не встигнувши розквітнути”, втілює “тупе терпіння і безглуздий вічний переляк”, “марно згаслу силу”. Героїня вірша, як і більшість жінок, змушена терпіти не тільки непосильна праця, тяготи селянського життя, але і побоїв “чоловіка-прівередніка”, примхи свекрухи, “гнуться її в три погибелі”. “Нічим не зігріта”, вона “зійде в сиру могилу”, пройшовши довгий, важкий, повний страждання шлях. Героїня ж вірша “В дорозі” виявилася Загублена панами. Вихована в панському будинку, “навчена всім дворянським манерам і штукам”, вона, “білоручка і белолічка”, відвикла від трудового життя в селі. Коли ж панська дочка вийшла заміж, героїню, “газди”, “Ворота на село”, де їй “Крутеньки довелося”. Абсолютно непристосована до селянської праці, вона не вміла “ні косити, ні ходити за коровою”, “справа неї в руках не сперечатися”, і “безустанно робота”, чужа їй життя погубили її, приречену на швидку кончину. Трагічною видається Некрасову і доля солдатської матері, втілена у вірші “Орина, мати солдатська”, образ героїні якого овіяний болем і повний безвиході. Син Орини, Ваня, якого вона не бачила вісім років, “вернувся больнехонек”. Сили його, “детінушкі богатирського складання”, були “розтрощені тяготами солдатського життя”, і він “погас, наче воскова свеченька”, залишивши стару матір одну з “великої печаллю” в душі.
Так, доля російських селянок у віршах Некрасова подібна “горя річечка бездонною”. Не може поет залишатися байдужим і до гірку долю селянських дітей. “Зростаючі вільно, нічому не навчаючись”, вони “рано знайомі з працями”, як хлопчик, якого ліричний герой зустрів у лісі, “в. студену зимову пору “. Маленькому газди доводиться вести господарство разом з батьком, працювати під “сонця холодним вогнем”, щоб прогодувати велику сім’ю. А скільки страждань та відчаю в “тихому плачі-і скаргах дітей”, вимушених працювати на фабриці… “Змучені в неволі”, вони вже не можуть “тріумфувати, гратися і скакати”, а мріють лише “швидше повернутись додому”, де їм, проте, “солодко не забутися”: “зустріне їх турбота і нужда”. Дітям залишається тільки ридати, “розриваючи на частини серце матері блідої своєї…”.
У творах Некрасова “що ні людина – то мученик, що ні життя – то трагедія”. У вірші “Залізниця” поет з гіркотою оповідає про народні страждання, про голод, який змушував людей “надриватися під спекою, під холодом, з вічно зігнутою спиною”. Саме в цих “мирних дітей праці”, “божих ратниКа”, “пограбованих грамотіями-десятниками”, “висічених начальством, задавлених нуждою”, Некрасов бачить годувальників Росії, тих, хто забезпечив-вається її добробут. Він оспівує “звичку до праці благородну”, закликаючи “мужика поважати”, захоплюватися терпінням і силою народу, який “винесе все, що господь ні пошле”; поет переконаний, що народ “широку, ясну грудьми дорогу прокладе собі”, вірить в ” пору прекрасну “, яка неодмінно настане. Але в той же час Некрасов не ідеалізує селян, в зображенні народного характеру поет об’єктивний. Він малює “втішну картину” “народного щастя”, коли після роботи “купчисько” “виставляє їм бочку і недоїмку дарує” і народ з криком “ура” “випряг коней і купчисько помчав по дорозі”, по-рабськи радіючи його милості. У вірші “Роздуми біля парадного під’їзду” ліричний герой бачить з вікна сцену “скорботи кричущою”: мужиків, прохачів, що прийшли здалеку, прогнали, тому що господар “не любить обірваної черні”, а їм залишилося лише “розводити безпорадно руками, повторюючи: суди його бог! “і терпляче, смиренно йти назад. Вигляд цих людей, “несучих неісходное горі в серцях”, змушує ліричного героя задуматися про те, що “великою скорботою народної переповнена земля”, “де народ, там і стогін нескінченний”. Герой задається питанням про народну долю: “прокинеться чи народ, – сповнений сил” або він “духовно навіки спочив”? Чи довго будуть люди терпіти муки і приниження, “скакати по полях, по дорогах у рудниках, на залізної ланцюга…”? Народне терпіння, безглузда надія на пана сатирично І одночасно з гіркотою зображуються Некрасовим у вірші “Забута село”. Всі її люди нічого не можуть вирішити без пана і наївно вірять, що він “побачив, як погана хатинка у бабусі Неніли” і “велить дати лісі”, “поверне земельку”, яку у селян “ліхоімец жодній оттягал”, справить весілля вільного хлібороба і Наташі. Так “справа ледь за суперечкою”, народ сподівається на пана, “який все не їде…”. Народна віра в доброго пана, надія на панську ласку, по суті своїй рабська, обурює Некрасова і викликає в ньому жалість. Саме в покорі народу, в довготерпіння, покірності поет бачить і провину, а біду селян, причину їх нещасть…
Присвячуючи свої твори народу, Некрасов не тільки розширює тематику поезії, а й вводить нові жанри, такі, як народні пісні, міські романси, побутові балади. Численні вірші написані у формі монологу селянина, що обумовлює необхідність використовувати “справді народну мову”: просторічні лексику (“варган”, “шалений”, “йде”), діалектизми. Так поет досягає максимальної достовірності. Створюється враження, що перед нами – необроблена простонародна мова. Крім того, поетика Некрасова заснована на фольклорі. Їм використовується безліч стійких епітетів (“біла рученьки”, “буйна го-
Лову “,” дівчина-краса “), вигуків (” чай “,” тоісь “), звернень (” чуєш ти “,” розумієш-ста “), характерних для усної народної творчості, а також анафори, що починаються з заперечення, типових для народних пісень і частівок (“Не гуляв я в дрімучому лісі, / / Не лежав я в рові…”), своєрідних зачином (“Хлопець був Ванюха рудий, / / Рослий людина, / / Не піддався силі вражий, / / Жив би довгий вік “).
Таким чином, поезії Некрасова знаходять справжню народність, їх форма повністю відповідає змісту. “Оспівуючи страждання народу”, поет робить свої твори яскравими і виразними, достовірно оповідаючи про народного життя.
Вибираючи своєї основною темою нелегке життя селян, Некрасов, безумовно, прирікав себе на незрозумілий і відкинув-нутость. Багато поетів “чистого мистецтва” бачили в його віршах не більше ніж політичну декларацію, його вважали громадським діячем, але не творцем, не художником, цінували громадянський пафос Некрасова, але не його поетичний талант. Однак Некрасов і сам говорив, що “пише не для світської суспільства”. Творив для народу, який писав про народ і в ім’я народу, цей поет присвячував свої вірші “мільйонам живих істот, ніколи не зображених, які просять люблячого погляду”, чим і зробив свою творчість неповторним.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)