Твір на тему: Велич простих сердець у прозі А. П. Платонова
До середини 30-х років, переосмисливши свій досвід публіцистики, досягнення романтика й сатирика, А. Платонов заново відкрив для себе Пушкіна. Великому поетові присвячена стаття “Пушкін – наш товариш” і сама велика, що став відомої читачеві після смерті Платонова п’єса “Учень ліцею”. Над нею письменник працював аж до останньої миті життя. Відкривши частку Пушкіна в собі, він створює класичні новели: “Фаро”, “Ріка Потурань”, “Липнева гроза” і “Повернення”. Збагатився й художній мир Платонова. Саме Пушкін
Це позначилося вже в новелі “Тавр” про бранку, що зуміла прийняти всі удари долі і як би “спрацювати” їх (улюблене слово Платонова), стерти, освоїти й перемогти “кам’яне горе”. Новела “Форо” – поема про несвідомий красі почуття любові, очікуванні материнства. Не випадково в центрі всієї групи героїв (чоловік – інженер, заворожений якимись таємничими машинами; батько Фаро, старий машиніст; сама героїня Фрося – Форо) виявляється жінка, мудра природністю почуттів, вірністю інстинктам любові, обов’язку продовження роду людського. Прославити людство, уразити його сенсацією відкриття – важливо, але хто подумає про те, як його, це переможне людство, продовжити!
Справжнім шедевром світової прози є повість “Джон”. Таку віру в людину, таку силу історичного оптимізму в художнику XX століття важко із чим-небудь зіставити. Людина серед пісків… Серед особливого простору, де він коштує рівно стільки, скільки “коштує” його мужність, його душу… Де не можна бути утриманцем, що перекладає всі труднощі на інші. У пустелі треба бачити мир дуже зірко – не фізичним зором, а за допомогою пам’яті, уяви. Пустеля безмовна, не “балакуча”, але скільки не виречених слів почує тут чуйне серце, які глибокі “подихи” донесуться звідси до нього! Схід лише дрімав тисячоріччями, зітхаючи серед сонячного достатку, але скільки великих ідей народжувалося серед цих подихів, у гаданій його ліні… І по суті, весь подвиг головного героя “Джон” комуніста Чагатаєва, що виводить народ “Джон” – символічний образ всіх самотніх, кинутих, знедолених – з полону марної западини в пустелі, був перемогою над цими “гальмами” покірності, роз’єднання, що знесилювали людей.
Платонов писав: “Писати треба не талантом, а “людяністю” – прямим почуттям життя”, – і сам писав всім життям, втягуючи в будь-яку картину самі далекі духовні й фізичні враження, роздуми багатьох лет. Приклад тому – чудесне оповідання “Липнева гроза”.
Спочатку так легко йти по польовій стежинці, серед хлібів разом із двома селянськими дітьми Антошком і Наташею до їхньої бабусі. Але постійте! Хто це? Звідки? Що за старичок-полевичок з’явився раптом перед дітьми? Людина це або добрий дух, свого роду добрий домовик?
“Із глибини хлібів вийшов до дітей худий, з голою, незнайомою особою дідок; ростом він був не більше Наташі, взутий у постоли, а одягнений у стародавні полотняні портки, залатані латками з військового сукна, і він ніс за спиною плетений кошик. Старий також зупинився проти дітей. Він подивився на Наташу блідими, добрими очами, уже давно придивився до всього на світі, зняв шапку, звалену з домашньої вовни, поклонився й пройшов мимо”. Виникає сумнів: а чи реальну стежинку серед хлібів малював Платонов, чи не умовний і село, і гроза? Зовнішній мир творить, сплітаючи узи дивних подій, силове поле, залишаючи в тіні одні предмети, висвічує інших. Старичок-полевичок поклонився дітям. “Поклонився” – не просто привітався, а як би схилився перед цвітінням юності, перед майбутнім, усвідомивши по-пушкінські мудро й піднесено:
Тобі я місце уступаю, Мені час жевріти, тобі – цвісти.
Дідок немов боїться перед вищим сенсом життя, що несуть, не усвідомлюючи цього, діти. І коли вони пішли від бабусі – під грозу, відчувши страх перед сяйвом блискавок, що висвітлювала “бугри могутнього мороку на небі”, – цей дідок з’являється знову, з’являється з досить характерним питанням:
Ø ” Ви хто таке-те? – хрипнуло запитав їх близький чужий голос.
Наташа підняла голову від Антошка. Схилившись на коліна, біля них стояв худий дідок з незнайомою особою, який вони зустріли нині, коли йшли в гості до бабусі…
– Нам боязно стало, – сказала Наташа”.
Здавалося б, при першій зустрічі дідка із хлопцями випливало запитати: “Ви хто такий?” Але тоді нічого не загрожувало дітям, мир був добрий і добросердий, а для бесіди про грозу, про страх потрібна небезпечна обстановка, потрібний прекрасний і лютий мир. Тоді читач уважніше ставиться до змісту слів дідка: “Ви бійтеся, вам, це треба”. Не бояться нічого лише віджилі, омертвілі або байдужі бовдури! Письменник своєрідно “лякає” (якщо взагалі лякає) своїх героїв, захоплюючись люттю природи: “Антошка побачив блискавку, що вийшла з тьми хмари й вжалила землю. Спочатку блискавка кинулася вниз далеко за селом, дібралася назад у висоту неба й відтіля відразу вбила самотнє дерево…”
Л. Н. Толстой один раз сказав про можливості людини: “Я переконаний, що в людину вкладена нескінченна не тільки моральна, але й фізична сила, але разом з тим на цю силу покладене жахливе гальмо – любов до себе, або, швидше за все, пам’ять про себе, що робить безсилля. Але як тільки людина вирветься із цього гальма, він одержує всемогутність”. Герої Платонова живуть по цьому принципі, це звичайні люди зі своїми достоїнствами й недоліками, але всіх їх поєднує велич простих сердець.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)