Людина й тоталітарна держава в повісті А. П. Платонова “Котлован”

Повість Андрія Платоновича Платонова ” Котлован ” з’єднує собі соціальну притчу, філософський гротеск, сатиру, лірику. Письменник не дає ніякої надії, що в далекому майбутньому на місці котловану виросте “місто-сад”, що хоч щось підніметься із цієї ями, що неспинно риють герої. Котлован розширюється й, відповідно до Директиви, розповзається по землі – спочатку вчетверо, а потім, завдяки адміністративному рішенню Пашкіна, у шість разів. Будівельники “загальпролетарського будинку” будують своє майбутнє буквально на дитячих

костях.

Письменник створив нещадний гротеск, що свідчить про масовий психоз загальної слухняності, божевільної жертовності й сліпоти, що опанували країною.

Головний герой Вощев є виразником авторської позиції. Серед фантастичних комуністичних керівників і омертвілої маси задумався й гірко засумнівався в людській правоті, що здійснювалася навколо. Замислений “серед загального темпу праці”, Вощев не рухається відповідно до “генеральної лінії”, а шукає свою дорогу до істини. Вощев так і не знайшов істини. Дивлячись на вмираючу Настю, Вощев думає: “Навіщо йому тепер потрібний сенс життя й істина всесвітнього

походження, якщо немає маленької вірної людини, у якій істина була б радістю й рухом?” Платонов хоче з’ясувати, що ж саме могло рухати людьми, що продовжували рити яму з такою ретельністю. Це нове рабство ґрунтується на ритуалах нової віри: релігії котловану у викладі Сталіна.

“Котлован” – драматична картина зламування часу. Уже на перших сторінках повісті звучать два слова, які визначали пафос часу: темп і план. Але поруч із ними виникають у повісті інші ключові слова, що вступають із першими в дуже непрості взаємини: зміст що відбувається й роздум про загальне щастя.

“Щастя походить від матеріалізму, товариш Вощев, а не від змісту – говорять Вощеву в завкомі. Ми тебе відстоювати не можемо, ти людина несвідома, а ми не бажаємо опинитися у хвості мас… – Ви боїтеся бути у хвості: він – кінцівка, а самі селу на шию!”

Переломний час народжує нові відносини між людьми, вся Росія зрушила із місця, Вощев бачить “лад дитят-піонерів з утомленою музикою спереду; їздить на своєму візку інвалід Жачев”. “От уже другий день ходить профуповноважений по околицях міста й порожніх місць, щоб зустріти безгосподарних мужиків і утворити з них постійних трудівників; спливають на плоті “кулацькі елементи” під звучну музику з рупора “музику великого походу”.

Виразна символіка будівництва котловану – поступового обездуховнюється: спочатку скошується жива трава, потім лопати урізаються в теж живий верхній шар ґрунту, потім довбають мертву глину й камінь.

“Товариш Пашкін пильно постачав житло грабарів радіорупором, щоб під час відпочинку кожний міг набувати сенсу класового життя із труби”.

Дуже важливими є в повісті три притчі, у яких відбиваються основні ідеї добутку.

Історія любові майстрового Микити Чиклина, ” розрахунок, що відчуває все без свідомості, але з точністю” і існуючого з “безперервно діючим почуттям життя”, смутна й коротка: “Тоді вона йому не сподобалася, точно була осоружною істотою, – і так він пройшов у той час повз неї не зупинившись, а вона, може бути, і плакала потім, шляхетна істота”. Настільки ж сумна історія інженера Прушевського. І от два несхожих чоловіки, по різних причинах відмовилися від свого щастя (один зневажив їм як низьким, тобто помилився; інший посоромився й не зважився), тепер однаково нещасливі. Вони самі прирекли себе на це, припиняючи природний хід життя.

Історія коваля-ведмедя, що володіє всього двома якостями – “класовим чуттям” і “старанним старанням”!

– Скоріше, Міша, а то ми з тобою ударна бригада! – сказав коваль.

Але ведмідь і без того настільки ретельно намагався, що пахнуло смаленою вовною, що згоряє від іскор металу, а ведмідь цього не почував”. Так з’являється метафора “працювати як звір”. Слідом розвертається інша метафора – “ведмежа послуга”. Ведмідь, старається вже надмірно, губить кування.

По Платонову, якщо людину звільнити від думки, якщо всю її найбагатшу натуру звести до функціонування в якійсь вузькій площині, або до підпорядкування, він перестає бути людиною.

Історія колгоспу імені Генеральної Лінії. Мужик Єлисей страждає “відсутністю свого розуму”: “Єлисей тримав в руці самий довгий прапор і, покірно вислухавши активіста, рушив звичним кроком уперед, не знаючи, де йому треба зупинитися”.

Гине дівчинка Настя, хоча її відігріває Єлисей і сторожить Чиклин, що розуміє, “наскільки навколишній світ повинен бути незначний і тихнув, щоб вона була жива!”.

Але коли гине активіст, і колгосп спокійно сприймає це, “не маючи жалості до нього, але й не радуючись, тому що говорив активіст завжди точно й правильно, цілком по завіті, тільки сам був до того поганий, що коли все суспільство задумало його один раз женити, щоб зменшити його діяльність, те навіть самі незначній на особі баби й дівки заплакали від суму”.

Руйнівне відношення до людей і всьому природному життю – от у чому була шкідлива суть активіста.

Людина в тоталітарній державі втрачає саме головне – здатність думати, почувати, залишатися особистістю. Це велика трагедія. Така людина ніколи не побудує Будинок, він здатний тільки рити котлован.






Твір-роздум на тему роль природи.
Людина й тоталітарна держава в повісті А. П. Платонова “Котлован”