Твір на тему: “Узагальнений образ природи у “Слові о полку Ігоревім”
Прекрасним пам’ятником давньоруської літератури є створене невідомим автором “Слово о полку Ігоревім”, в якому в яскравих алегоричних образах змальований похід російського князя Ігоря Святославича проти половецьких племен. Ми не знайомі з автором поеми, не знаємо, ким він був, як опинився свідком історичних подій, які взявся описати. Але в самому творі нам у всіх деталях і тонкощах відкривається багатий душевний світ автора. Ми дізнаємося його з тих образів, які були створені його уявою, зі схвильованих, емоційних вигуків. Але в першу
Істотну роль у розкритті основної ідеї твору, в самому розвитку подій, у відображенні почуттів і думок творця поеми грає природа. Через образи навколишнього світу автор передає всі свої переживання, через них він звертається до героїв, через них простягає невидиму нитку до нас, читачів. Він перетворює природу в живу, мислячу істоту, яка страждає і радіє разом з героями поеми, засуджує або схвалює їх вчинки, попереджає про небезпеку, висловлює скорботу, співчуття, жаль. Картини
У поемі описується похід князя Ігоря на половців. Але головною ідеєю “Слова…” є все ж не розповідь про цей похід, не опис історичних подій, битв, перемог і поразок. Автор прагнув у своєму творі донести до читачів важливу думку – про те, що поодинці неможливо перемогти ворога, що тільки об’єднавши зусилля, згуртувавши свої сили, можна досягти перемоги. Цю ж думку покликана виразити в поемі і природа. Яскравими, насиченими, кричущими про небезпеку фарбами застерігає вона військо Ігоря від фатальної помилки: “.. криваві зорі світло сповіщають; чорні хмари з моря йдуть, хочуть прикрити чотири сонця…”.
Князь Ігор не звертає уваги на попередження природи. Засліплений прагненням до слави, він продовжує вести свою дружину вперед. Але і протягом усього подальшого шляху його супроводжують похмурі, лиховісні ознаки. Ми ще не знаємо, що військо князя Ігоря повинно зазнати поразки, але картини природи вже готують нас до чогось трагічного і невідворотного. Хижі звірі, спраглі швидкої здобичі на полі брані, слідують за військом: “Вже нещасть його підстерігають птахи по дубах; вовки грозу піднімають по ярах; орли клекотом на кості звірів звуть; лисиці брешуть на червоних із щитами”.
До образів природи вдається автор у прагненні запобігти трагедії російської дружини. Коли ж військо, не звернувши уваги на застережливі знамення, зазнало поразки і було змушено відступати, його відступ знову супроводжують сумні картини природи. Природа страждає разом з воїнами: дерева схиляються до землі від горя; трава поникла від жалю; саме поле битви стає схожим на ріллю. Останнє має глибоко символічний сенс: це протиставлення війни і мирної праці, руйнування і творення, смерті і життя.
Образи-символи природи зустрічаються протягом всього твору: Ігор обертається соколом і б’є гусей і лебедів до сніданку, обіду і вечері; засуджуючи необдуманий похід князя, автор вигукує: “О, далеко залетів сокіл, птахів б’ючи, – до моря…”; Ярославна прагне “полетіти зозулею по Дунаю” до свого чоловіка; під час ночівлі укриває Ігоря теплими туманами. До сил природи звертається і дружина Ігоря Ярославна: “Вітер, вітрило! Навіщо, пан, вієш ти назустріч? Навіщо мчиш ханські стріли на своїх легких крильцях на воїнів мого милого?”. Саме у рідної природи вона шукає співчуття і допомоги, благаючи допомогти її коханому повернутися на батьківщину: “Дніпро Славутич! .. Принеси ж, пан, мого милого до мене, щоб не слала я йому сліз на море рано”. Вона з сумним плачем звертається до вітру, що віє під хмарами, що підганяє кораблі на синьому морі, до Дніпра, який пробив кам’яні гори крізь землю Половецьку і допомагав Святославу в його славні походи, до сонця, що зігріває всіх своїм теплом, а у степу пекучому своїми променями воїнів Ігоря.
Для автора природа – це, в першу чергу, джерело поетичних уявлень. Він дуже точно і влучно підбирає слова, вирази і образи для передачі цих уявлень. Він описує явища природи так, що ми не тільки самі відчуваємо, що відбувається, але і починаємо розуміти, що означає те чи інше явище. Ми відчуваємо, як “заснув” солов’їний спів; як “тремтять” сині блискавки; як “никне”, відчуваючи вселенську печаль, трава. Сонце “меркне”, віщуючи невдалий похід, багряні снопи променів і вечірньої зорі “гаснуть”, місяць “закривається тьмою”, наступаюча ніч “прикриває світло темрявою”. Туга “розливається” у всій навколишній природі, печаль “тече” по всій Руській землі, а веселощі “розливаються по ковилу”. Вітер не просто допомагає плисти кораблям – він їх “плекає на синьому морі”, і Ярославна просить вітер, щоб він “приніс” до неї милого чоловіка. Він допоміг йому допливти до Руської землі. Навіть вози у автора “Слова…” “кричать”, як лебеді.
Все сказане вище є яскравим підтвердженням того, що автор сам безмежно пов’язаний з природою Руської землі, глибоко відчуває і розуміє її. Почуття творця поеми настільки великі, він так близько приймає горе і радість своїх героїв, що природа просто не може не відреагувати на це. А він, у свою чергу, не міг би передати краще свої емоції, думки, ідеї, ніж через образи навколишнього світу.
Автор тому й наділяє людськими почуттями тварин, дерева, квіти і навіть міські стіни, що щиро вважає: всі ці предмети можуть співчувати добру і ненавидіти зло, відчувати радість і горе. Почуття і дії природи – сонця, трав, дерев, тварин – щирі й природні. Не менш щирі почуття самого автора. Тому він з’єднується з природою, зливається з нею, щоб висловити те, що відбувається у нього в душі. І його почуття, і його думки, завдяки відображенню у “Слові о полку Ігоревім” природи, значно посилюються.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)