Твір на тему: – Проблема гуманізму в п’єсі М. Горького “На дні”
Бачити несправедливість і мовчати – це значить самому брати участь у ній.
Ж. Ж. Руссо
Росія кінця 1890-х – початку 1900-х років переживала глибоку соціально-економічну кризу. Це був час протиріч між “верхами” і “низами”. У країні назрівала революційна ситуація. Росія стояла напередодні великих змін, напередодні “бури”. Все це не могло не знайти відбиття в літературі, як однієї з форм суспільної свідомості. П’єса М. Горького “На дні” показала останній щабель людської злиденності, розпачу й безправ’я в зіставленні
Носієм помилкового гуманізму в п’єсі виступає мандрівник Лука. Погляд його на життя досить своєрідний. Лука бачить життя “на дні”, йому
Залишаючись вірним своєї теорії про незначності людини, Лука вважає, що правда людям не потрібний єдиний спосіб допомогти їм – збрехати. У статті “Про п’єси” Горький писав: “Найпоширеніший серед бурлак і мандрівників “по святих місцях” утішник-професіонал, ремісник, він утішає тому, що за це годують…”, і для того, щоб люди “не набридали своїми скаргами, не тривожили звичного спокою до всьому холодної душі, що притерпілася,”. Втішлива неправда Луки згубно позначається на Акторі, одному із представників людей “дна”. Актор повірив старому. Для нього починається новий щабель його існування – життя у світі ілюзій і надій. Але нещадна дійсність змушує Актора глянути правді в очі, і він не витримує – кінчає життя самогубством.
Горкий викриває саму суть – “неправди в порятунок”, тобто різко критикує толстовство в одній з його розповсюджених форм. Не випадково Л. Толстой негативно відгукнувся про Луку, говорячи Горькому: “Несимпатичний у Вас старий. У доброту його не віриш”.
Гіркий називає Луку “хитрим”, “шахраєм”. Лука проповідує неправда, щоб підтримати дух нещасних людей, полегшити їм нестерпне життя. Він приводить притчу про людину, що вірив в існування праведної землі; коли вчений довів, що такої землі ні, людина з горя повісилася. Цим Лука хотів підтвердити, як рятівна для людей іноді неправда і як не потрібна й небезпечна буває правда. Звідси реакційна роль філософії пасивного жалю й втішливої неправди: вона примиряє пригноблених із гнобителями, виправдує класову нерівність, вселяє пригнобленим терпіння й смиренність. Гуманізм Луки буржуазний, він заснований на неправильному уявленні про те, що порядок змінити не можна, що людина по своїй природі незначна, слабшав розумом і духом. Від жалості Луки несе мертвечиною, тому що він не може дати людям нічого, крім жалості, і тому, що його жалість є фактичне визнання законності підступництва Косттлевих і Василик. Інакше кажучи, жалість Луки принижує людини, розслаблює його сили, розмагнічує волю до боротьби й примиряє його з мерзенною дійсністю.
Протиставленням Луці є Сатин. Ми не можемо назвати Сатину позитивним героєм, тому що він непридатний до теперішньої справи, до праці (його протест проти неправди життя не йде далі марного анархічного бунтарства), нездатний до боротьби за кращу частку. Але в деякім відношенні він піднімається над навколишніми: смів, розумний, вище ситості, міщанській моралі, щире положення речей бачить глибше, ніж інші, був колись освіченою людиною (багато читав, навіть виступав у театрі). Гіркий говорив, що мовлення про людину, про правду, крім Сатину, комусь сказати краще і яскравіше, хоча автор п’єси разом з тим підкреслював різкий контраст між “колишньою людиною”, босяком Сатинам, і його мовленням. І коли він вимовляє високі слова про Людину, створюється відчуття, що ми чуємо голос Горького, голос часу (напередодні революції), забуваючи про самий Сатин. Цікаве відношення Сатину до Луки. Критикуючи Луку, що проповідує сподівання на Бога й затверджує, що люди слабкі й незначні, він одночасно бере його під захист: “Людина – от правда1 Він це розумів. Він брехав… але – це з жалості до вас… Є багато людей, які брешуть із жалості до ближнього…”
Із цього приводу Горький говорив, що й “з розрад хитрого Луки Сатин зробив свій висновок – про цінності всякої людини”. Не в тім неправий Лука, що він жалує (у серце людини повинне бути місце й для жалості), а в тім, що він тільки жалує й нічим іншим допомогти людям не може. От тоді-те й вимовляє Сатин свій знаменитий монолог, у якому затверджує: “Усе – у людині, усе – для людини!” Сатин у п’єсі стає викривачем суспільства, що кинуло його на “дно” життя, як кинуло тисячі таких, як він, і змусило животіти. Він викриває суспільство, засноване на неправді й не дає людях довідатися правду: “Хто слабшав душею… і хто живе чужими соками, – тим неправда потрібна… одних вона підтримує, інші – прикриваються нею. Неправда – релігія рабів і хазяїв… Правда – бог вільної людини!” Сатин дає людині високу оцінку: “Існує тільки людина, все-таки інше – справа рук і його мозку! Чоловік!.. Треба поважати людини! Не жалувати,,. не принижувати його жалістю… поважати треба!.. Добре це… почувати себе людиною!..”
У правді Сатину вміщається й визнання страшного, важкого життя, і твердження світлого розуму людини, віра в перемогу світла над мороком, віра в Людину з великої букви. Всі герої п’єси “На дні” по різних причинах пішли від життя, від боротьби за її зміну. Хоча в п’єсі немає жодного персонажа, що займав би верхню життєву позицію, знав шлях до правди, все-таки правда й образ людини піднімаються над всіма цими людьми, над всією страшною тьмою дійсності й кличуть до боротьби, на щастя, до життя, гідної людини. От чому п’єса сприймалася, на думку В. І. Качалова, “як п’єса буревісник, що передвіщала прийдешню буру й до бури кликала”. От чому вона стала гімном людині, а її творець – великим гуманістом, що проголосив на увесь світ: Це – чудово! Це звучить… гордо!”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)