Твір на тему: письменник не суддя
Література – найдавніше мистецтво. З незапам’ятних часів люди намагалися виразити в словах своє життя, свої думки й почуття. Спочатку це були усні сказання, дбайливо збережені в пам’яті й передані з покоління в покоління, потім, з виникненням писемності, стала можливої більше доконана й, якщо можна так виразитися, більше ефективна передача цих відомостей. Так з’явилися літописи, а слідом за ними й художньою літературою. Однак будь-який добуток, будь те роман, повість, оповідання, поема й т. д., будується по одному принципі: сюжет розвертається
Тому що автор може бути безстороннім тільки тоді, коли описувана епоха досить далека від нього в часі (у цьому він, до речі, те саме що історики, перед якими коштує та ж проблема об’єктивності оцінки). Цьому є кілька
Але таких людей мало, і їх називають моральними виродками. Письменник же, якщо він щирий творець, не байдужий просто по визначенню, адже людина береться за перо по двох причинах: він хоче поговорити про себе або він хоче висловити свою думку по тому або іншому питанню. Російські письменники звичайно ж не уникли цієї долі. Об’єктивний Л. Н. Толстой, описуючи Вітчизняну війну 1812 року? Так, об’єктивний, тому що його відокремлює цієї війни більше напівстоліття. (Я не говорю про створені їм образах історичних діячів, це вуж справа смаку.) А Пушкін, Гоголь, Достоєвський зображували у своїх добутках “маленької людини”, його мир або “міське дно”? Той же Чехов, говорячи про долі російської інтелігенції? Або Шолохов, описуючи громадянську війну 1918-1922 років? Немає. Безумовно, кожний з них намагається бути безстороннім, піднятися над зображуваними подіями, але… Пушкіну, Гоголю й Достоєвському це не вдається просто тому, що говорити про письменниками (особливо Достоєвським) проблемах спокійно неможливо.
Чехова доля російської інтелігенції занадто близько стосувалася. Шолохов, мабуть, найбільш безсторонній, але й він не зміг домогтися повної об’єктивності історика аж до констатації факту – незважаючи на всі зусилля автора, співчуття до червоноармійців однаково проривається. Як видно з вищевикладеного, все це в принципі закономірно. Письменник, на відміну від історика, може собі дозволити не бути об’єктивним, адже він не суддя, а лише свідок, на підставі показань якого згодом буде винесений справедливий вирок епосі.