Твір на тему: Моральні проблеми в оповіданні О. І. Солженицина “Матрьонин двір”
Як добре, що ні сучасне мистецтво, ні росіянин комунізм не залишає по собі нічого, крім архівів. С. Далі. Далі якось сказав: “Якщо ти з тих, хто вважає, що сучасне мистецтво перевершило мистецтво Вермера або Рафаеля, не берися за цю книгу й перебувай у блаженнім ідіотизмі” (“Десять наставлянь тому, хто хоче стати художником”) – Думаю, заперечити важко. Звичайно, великий Сальвадор говорив про живопис, але до літератури це виречення також має відношення. Мистецтво (будь то література, живопис або музика) – спосіб самовираження, воно
Але якщо сьогодні миром правлять беззаконня й малодушність, те це не виходить, що з вірою покінчено. Вона відродиться, тому що людина так чи інакше вертається
Як мені здається, класики дають нам надію на духовне відродження, а в сучасній літературі цього немає. Давайте ж спробуємо з погляду вищесказаного розглянути, що являє собою творчість сучасного російського письменника, зокрема Олександра Солженицина. Для цього я пропоную проаналізувати одне з його оповідань – “Матрьонин двір”, у якому, на мій погляд, ставиться проблема самітності, взаємини людини з оточуючими людьми, авторського відношення до життя.
Отже, наш герой приїжджає в Росію, у чудесну російську глибинку з її вічними загадками, неабиякими особистостями й самобутніми характерами. Що чекає його? Він не знає. Ніхто його не очікує, ніхто не пам’ятає. Що міг зустріти він на своєму шляху? Йому всього лише хотілося “загубитися” де-небудь там, де його не дістануть радіо, телевізори й інші досягнення сучасної цивілізації. Що ж, удача йому посміхнулася: із другого разу йому вдається знайти невелике село недалеко від станції Торфопродукт і жити там спокійненько, навчаючи молоде покоління точній науці. З житлом проблем теж особливих не було. Йому підшукали “підходящий будиночок”, у якому, за його словами, “його жереб був – оселитися”.
Боже, як він тужив за простими людьми, що не загубили тієї щиросердечної простоти, який кожний з нас наділений із самого народження. Скільки розчулення й захвату викликає в його душі звичайна сільська жінка, що торгує молоком, її вид, її голос, характерний акцент. А з якою симпатією він ставиться до господарки будинку – Матрьони. Він поважав і розумів її, яка вона є: більша, нещадна, м’яка, неохайна й все-таки чимсь мила й рідна. Нещасна втратила всіх своїх дітей, коханого, “загубивши” свою молодість, залишилася одна. І звичайно, не могла не викликати жалість. Вона не багата, навіть не заможна. Бідна як “церковна мишка”, хвора, але відмовити в допомозі не може. І дуже важлива якість відзначає в ній автор – безкорисність. Не через гроші копала стара Матрьона картоплю сусідам і виховувала племінницю свою Кірочку теж не заради подяки, а просто любила дітей. Вона ніяк жінка.
Коли почалася війна, бідна Матрьона не підозрювала, що вона (війна) розведе її з “дорогою” людиною, і героїня “іде” заміж за молодшого брата свого нареченого. Але чоловік незабаром залишає село, іде на війну й не вертається. І от Матрьона залишається ні із чим. Діти вмирали один за іншим, не доживши до року. І наприкінці життя вона була приречена на самітність. Лише кішка, “брудно-біла криворога коза”, миші та таргани населяли її “перекособочену хатинку”. Матрьона взяла на виховання племінницю Кірочку, і це було останньою розрадою. Але, видно, не призначено Матрьоні коротати дні в спокої. Терміново потрібно було перевезти світлицю в інше село, а то Кірочка упустить гарне місце. Здавалося б, наша героїня й втручатися не повинна в перевезення власного будинку (останнє, що в неї залишилося), а всіляко цьому перешкоджати. Але немає – вона вирішується допомогти в транспортуванні колод. І якби Матрьона не пішла вночі на залізницю й не стала штовхати візок через рейки, то була б жива.
Ø Як вона закінчила своє життя? Жахливо. Нерозумно. Трагічно. Виправдання її смерті я не бачу.
В цьому добутку, як і в інші (“Хрещений хід”), Солженицин виражає своє відношення до людей. Він не любить народ і намагається його знеособити, перетворюючи в “сіру масу”. Йому здається, що навколишні його люди – “ніщо”. Вони не здатні зрозуміти добро, їм однаково, хто поруч із ними. А от автор – інша справа. Він відразу розпізнає в Матрьоні “праведника”, але саме-те фактично доходить цього висновку занадто пізно.
Потрібно віддати належне авторові оповідання: у розкритті образа героїні він намагається підкреслити її доброту, безмежну любов до людей.
Що я можу сказати про цей добуток? Не радує – раз, не подобається – два, тому що не можу зрозуміти авторської позиції: навіщо стільки зла й бруду втілив у своєму “утворі” Солженицин? (Згадаєте гнітючу обстановку будинку й відношення людей один до одного.)
Природно, творчість письменника нерозривно пов’язана з його біографією. Багато років, проведених у неволі, вплинули на Солженицина, але адже не всі, навіть більше нещасні, виливають всі свої образи й злість в оповіданнях і повістях. На мій погляд, творча робота повинна виражати тільки найкраще, що є в людині, щоб показати: “От те гарне, що в мені є, відчуй це й зрозумій!” Мистецтво (зокрема, література) повинна привносити світлі почуття в душу людини. Читач повинен співпереживати героям, почувати біль образ, розчарувань і навіть плакати (що, до речі, і відбулося із мною), але адже недобре, якщо в душі в тебе залишається неприємний осад після прочитаного. Напевно, це якесь інше мистецтво, мені особисто незрозуміле.
Навіщо тоді взагалі писати? Краще малювати в стилі апокаліпсис. Однаково емоції при цих двох заняттях (писати про поганий і малювати) ті самі, та й результатом зможе помилуватися більша кількість людей (якщо авторові цього хотілося). Адже раніше майстри створювали свої добутки саме для того, щоб люди жахалися від побачених сцен загальної загибелі. А при розміщенні подібних створінь прямо на вулицях (маються на увазі церкви) люди, пов’язані з релігією, передбачали й те, що не вміють читати також будуть знати про страшне покарання.
Але чого не відняти в Солженицина – це те, що він пише про життя, грунтуючись на особистому досвіді, пише саме про себе, про пережите й побачене. Автор показує нам життя таке, яка вона є (у його розумінні). Хоча при читанні його робіт складається думка, що, крім погані, неосвіченості і несправедливого, цьому людині нічого не доводилося бачити. Але головне не в цьому. Ціль Солженицина – відкрити нам всю “принадність” буття, використовуючи опис убогого житла, злих сусідів і невдячної рідні. Солженицин говорить про несправедливості, а також про слабості характеру, зайвій доброті й про те, до чого це може привести. У вуста автора він вкладає свої думки й своє відношення до суспільства. Автор (герой оповідання) пережив усе, що довелося перене
А скільки “тепла”, “чуйності”, “задушевності” відчувається в описі скромного житла Матрьони і його мешканців: “Іноді їла кішка й тарганів, але від цього їй ставало недобре. Єдине, що таргани поважали, – це чортові перегородки, що відокремлювала устя від… чистої хати… у кухоньці по ночах кишіли… – підлога вся, і лава, і навіть стіна були ледве не суцільно бурими й ворушилися…” Помітимо, що в Гоголя опис готелю міста N. де також зустрічаються таргани, не викликає почуття бридливості. Однак автор не може обійтися без чого-небудь “такого”. Не без схованого задоволення пише про свої “скромності й тактовності”, коли описує готування господарки: всі ці тараканові ніжки в одноманітній їжі, за його словами, “не зовсім смачної”. “Я покірно з’їдав все наварене мені, терпляче відкладаючи убік, якщо попадалося щось неурядне… У мене не вистачало духу дорікнути Матрьону…”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)