Три зустрічі з коханням (за ліричними творами Пушкіна, Тютчева, Блока)
Ми знову звертаємось до вічної теми. Теми, що не має кордонів, не визнає часової обмеженості. Що спалахує, мов вибух вулкана, вривається до земної атмосфери яскравою кометою. Що шукає саме поета, бо хто ще так зможе висловити шалену силу почуттів…
182S рік. Псковські ліси. Самотність маленького родового маєтку. Бентежна душа двадцятишестирічного поета. Бурхливий роман із світською красунею. Хто знає, якби у цього кохання було часу більше, ніж кілька тижнів, чи залишилася б від полум’я хоч жменька попелу? Він здатний був ревнувати до кожного
Я помню чудное мгновенье,
Передо мной явилась ты,
Как мимолетное виденье,
Как гений чистой красоты.
Лунають ніжною мелодією, незрівнянним сплеском почуттів від розставання до зустрічі, від болю втрати до щастя:
И сердце бьется в упоенье,
И для него воскресли вновь
И божество, и вдохновенье,
И жизнь, и слезы, и любовь…
Хто б знав цю звичайну кокетливу даму – молоду дружину старого
Але саме для неї натхненно лунали його слова… І ми, наче знову вслуховуючись у дивну світлу музику цих рядків, ретельно зберігаємо липову алею у Михайлівському, що пам’ятає її кроки…
Навіть сама доля схилиться на знак подяки за безсмертний гімн коханню, подарувавши – через десятиріччя! – забутій усіма, померлій у злиднях бабусі останнє прощання з ним: труна Анни Керн зустрінеться з пам’ятником Пушкіну, що везтимуть у Москву. Як вдячність за “души… пробужденье”.
А поклавши рядки вірша на музику, Михайло Глинка подарує романс доньці Анни Керн – Катерині.
1870 рік. Карлсбад. Відомий поет Федір Іванович Тютчев зустрічає “зірку своєї юності”, його давнє кохання – Амалію. Що з того, що йому виповнилося шістдесят сім, вона, теж немолода, віддалена від нього роками розлуки, подружнім обов’язком, титулом баронеси? Що з того, що він, після стількох втрат, вважав своє життя майже закінченим?
Я встретил вас – и все былое
В отжившем сердце ожило:
Я вспомнил время золотое –
И сердцу стало так тепло…
Знову – “милые черты”, навіть пушкінський ритм. Наче знову увірвалася у земну атмосферу бентежна комета, підкоряючи все своїм законам – законам кохання.
Справжнє кохання не вмирає – воно тільки замовкає, чекаючи сонячного промінця, що знову викличе його до життя.
Гляжу на вас, как бы во сне, –
И вот слышнее стали звуки,
Не умолкавшие во мне…
Тут не одно воспоминанье,
Ут жизнь заговорила вновь, –
И то же в вас очарованье,
И та ж в душе моей любовь!
Поет так само, по-пушкінськи, по-юнацьки, зашифрує присвяту цього вірша, перші літери: “КБ” – “Баронесі Крюденер”, навіки вдячний за “звуки, не умолкавшие” в ньому, за можливість й пам’ять справжнього кохання. Будьмо ж і ми вдячними їй за це почуття, за ці світлі рядки.
І так само, як п’ятдесят років тому, ці віршовані рядки викличуть на світ музику. З’явиться ще один безсмертний романс про кохання. Справжні почуття нагадують про себе, немов раз у раз спалахують, вибухаючи, вулкани.
Початок XX століття. Петербург. Зовсім інший час, шалений світ війни, революції. І все ж таки
О доблестях, о подвигах, о славе
Я забывал на горестной земле,
Когда твое лицо в простой оправе
Передо мной стояло на столе…
Нема й сумніву, що авторові цього вірша Олександрові Блоку прекрасно знайомі і пушкінські, і тютчевські рядки. Мабуть, десь, як надія на зміни у власній долі, могла прийти і ця асоціація. Тим паче, що він під час створення вірша – одноліток Пушкіна.
Я звал тебя, как молодость свою.
Кохання живе у цих рядках, незважаючи на розлуку. Нема докорів, розрахунків – кохання злітає над ними, не вмирають спогади.
И вспомнил я тебя пред аналоєм…
Мне снится плащ твой синий,
В котором ты в сырую ночь ушла…
І хоч немає у вірші урочистого, пушкінського: “гений чистой красоты”, хоч не звучить магічно-таємниче тютчевське: “очарованье”, хоч жодного разу не сказане слово “любов”, є інші, хоч і простіші, буденніші, але такі ж чудові й важливі слова: “Ты, милая, ты, нежная…”
Немає у Блока оптимістичного кінця вірша:
Все миновалось, молодость прошла!
Твое лицо в его простой оправе
Своей рукой убрал я со стола…
Але кінець життя поета його кохана, його Прекрасна Дама буде з ним поруч.
Мабуть, тому, що у двадцятому сторіччі кохання з’являлось на землі поруч із дружбою, із розумінням одне одного, з товариським обов’язком, не стаючи від того буденним і менш поетичним.
Може, й не треба так детально розглядати адресати любовної лірики – що, з якого приводу було написано. Важливо, що існувало це полум’яне почуття, це натхнення, що нам передалася хоч частка цього великого чуда…
Бо знову ж, за рядками Блока: “Тільки закоханий має право зватися людиною”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)