Неможливість однолінійної оцінки жіночих образів Т. Шевченка

Для Т. Шевченка нещаслива доля жінки-кріпачки була не лише суспільною, а й особистою трагедією. Його матір ще “молодую у могилу нужда та праця положила”, рідні сестри поневірялися на панщині. “Нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері”, – стверджував Максим Рильський.
Знедолена жінка-рабиня стала постійним супутником Шевченкової поетичної музи. Оповиту ніжною любов’ю і ласкою, він проніс її, страдницю, крізь усе своє творче життя, віддав їй величезну наснагу свого ліричного

хисту, показав у різних поетичних проекціях, підніс до високих художніх узагальнень.
Життя жінки у кріпосницькому суспільстві було нестерпним. Вдома вона виконувала всю хатню роботу і терпіла сімейний гніт, а на панщині працювала без відпочинку.
На паншині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
А скільки дівчат, ставши жертвами поміщицької розпусти, накладали на себе руки!
Шевченко ніби зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і на весь голос розказав про них цілому світові. Назви його творів: “Наймичка”, “Відьма”, “Сова”, “Сліпая”,
“Мар’яна-черниця” та інші – не випадкові. Саме наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві.
Кожна жінка-жертва для поета рідна. Він плаче її слізьми, мучиться її муками. Переживши сам злидні, нестатки і найтяжчі поневіряння, Шевченко при зображенні страждань Катерини в ліричних відступах поеми висловлює свої думки й почуття з приводу життя жінки та її маленького сина. Він живе їх болями, він журиться разом зі своєю героїнею, коли вона стала покриткою:
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Поет проливає “добрі сльози” разом з своєю героїнею по дорозі на Москву, де вона сподівається знайти свого коханого.
Отак від вишневого саду шляхами горя і поневірянь, крізь снігову хуртовину аж до ополонки – таку долину печалі пройшла Шевченкова страдниця – жертва панської розпусти. Ганна ж з поеми “Наймичка” теж покритка, але вона залишається жити заради свого сина. Її материнська любов така могутня, що здатна принести життя в жертву задля щастя сина. Життя Ганни – материнський подвиг. Вона відмовляється бути навіть весільною матір’ю у свого сина і лише перед смертю розкриває правду.
Скривджена паном дівчина, яку люди називають відьмою, збожеволіла від горя, шукаючи своїх діток-близнят Наталю та Івана. Пан-батько віддав сина якійсь пані в лакеї, а дочку занапастив. Відьма розповідає циганам:
…Діточок шукаю.
Наталоньку! Ні, ні, ні!
Я шукаю пана
Розірву…
Шевченкові поеми кличуть до помсти над тими, хто знівечив жіночу честь, гідність і щастя.
Вже в поемі “Сліпая” поет змальовує не тільки поневіряння покритки, а й помсту над паном-спокусником. Носителем цієї помсти є дочка сліпої – теж кріпачка, Оксана, яка божеволіє, вбиває пана і підпалює панський будинок. Мотив помсти ще більше розвинутий в поемі “Марина”, де мати просить божевільну доньку йти спати, а не тривожити людей своїм криком і піснями. Особливо вражаюче описав поет удовине горе, коли єдиного сина забирають у солдати. Збожеволівши, мати
Селом ходить – то співає,
То страшно голосить…
Діти бігали з паліччям
Удень за вдовою по вулицях
Та, сміючись, дражнили Совою…
Великий Кобзар бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість, але не прощав аморальності і жорстокості. У поемі “Титарівна” дочка титаря насміялася над найкращим, але бідним парубком Микитою, який запросив її до танцю. Згодом вона жорстоко поплатилася за це:
Громадою осудили
І живую положили
В домовину!., й сина з нею
Та й засипали землею!
Є в Кобзаря й жартівливі поезії про веселу життєрадісну українську жінку, скажімо, у вірші “Утоптала стежечку”.
Як бачимо, знеславлені дівчата з байстрятами попід тином; кріпачка-невольниця, що “пшеницю на панщині жне”, а її опухла дитина приречена на голодну смерть; мати “Слепая” – жертва панської розпусти; мати – “сова”, що її безвихідна кривда кріпацького життя привела до божевілля, і трагічна постать матері – “відьми”; багатостраждальна наймичка Ганна, позбавлена права називатися найкращим на землі словом “мати”, а також месниці Оксана, Марина – усе це вершини Шевченкового поетичного духу.
Образ матері український Кобзар піднесе з кріпацьких низин до вершин вічності, його невмируще:
Врага не буде, супостата
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі, –
стало святим ідеалом для багатьох поколінь і є ним для нас нині, коли нарешті ми взялися за будівництво власної хати, бо як казав незабутній Тарас:
В своїй хаті своя правда
І сила, і воля.






Театр корифеїв твір.
Неможливість однолінійної оцінки жіночих образів Т. Шевченка