Трагізм образу української дівчини-покритки в поемі Т. Шевченка “Катерина”

Що може бути в житті кращим за юність? Здається, весь світ співає і радіє разом з тобою. Сонце світить якось по-особливому, неначе яскравіше і лагідніше, ніж раніше. Пташки співають тільки для тебе, цвітуть сади тільки для тебе…

Але чи завжди так було? Погляньмо на Україну часів кріпаччини. Прекрасна, недоторкана природа. Квітнуть вишневі і яблуневі сади, біленькі чепурненькі хатки визирають із верболозу. Люди змучені, понурені, забиті важкою, непосильною працею. Про яке щастя можна говорити, дивлячись на страшні картини людської недолі?

У

центрі багатьох поезій Тараса Шевченка стоїть змучена поневіряннями і нужденним життям жінка. Заклопотана, змарніла, нічим не примітна. Чи про таку долю вона мріяла?

“Наймичка”, “Сова”, “Катерина”, “Лілея”… Таких поезій Кобзаря не пере­рахувати.

Постійна увага поета до трагічного становища жінки за часів кріпацтва не випадкова. Це є ніби особистим горем поета. Варто згадати перше кохання Г. Шевченка Оксану Коваленко, яка стала жертвою кріпосницького ладу. Та й старша сестра поета Катерина змушена була коритися волі чужих людей, щоб мати хоча б щось для прожиття. Молодші сестри

митця також згинули у наймах. І його бідну матір “ще молодую у могилу нужда і праця положили”. Після всього пережитого і втраченого поет не міг залишатися байдужим до долі жінки-кріпачки.

От і виливаються на папір перші рядки майбутньої поеми…

Сумна доля Катерини, дівчини-покритки, дивиться на нас заплаканими очима.

У своїй поемі автор показав нам масштабне суспільне явище покріпаченої України, долю багатьох дівчат, жертв нещасливого кохання.

Трагічна доля головної героїні. Покохала вона панича-офіцера. Всю себе від­дала йому. Думала, що це взаємно. А він поїхав і не озирнувся. Жодного разу не згадав про неї; поїхав назавжди. І все б нічого: пережилося б і забулося, якби і не дитина. І вже не знає Катерина, чи плакати, чи радіти. З одного боку, це ж ди­тина, його дитина. Але з іншого боку – що скажуть люди?

Жорстокі люди “у всі дзвони дзвонять”. Неслава пішла по селу, чутки ді­йшли й до батьків.

Сидить батько кінець стола,

На руки схилився…

Не дивиться на світ Божий:

Тяжко зажурився.

… Доню моя,

Що ти наробила?

Змучені обставинами життя, безсилі протистояти осудові односельців, бать­ки виганяють дівчину з хати. Без грошей, з малою дитиною на руках іде вона у світ. Чи могли вони вчинити інакше? Гадаю, що ні. Бо Україна тих часів була забобонною. Тоді думка оточення завжди ставилася вище за любов до рідних.

Пішла селом,

Плаче Катерина;

На голові хустиночка,

На руках дитина.

Розпитавши дорогу у Московщину, Катерина просить у людей милостиню. Не для себе просить, для малого чорнявого Івана, що лежить на руках.

Зустріч з батьком сина завдала їй пекучого болю. Вперше вона подивилась правді в очі. Реально, без прикрас, поглянула на світ, жорстокий і байдужий, уявила майбутнє сина-байстрюка.

“Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш!”

Москаль зневажив матір свого сина, обізвав “дурою”, “безумною”. Увесь світ змінився для Катерини. День ніби змінився на ніч. Життя втратило сенс – для чого жити?

… Шубовсь у воду! –

Попід льодом

Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина

Найшла, що шукала…

Як пересторога необачним, необдуманим крокам дівчат звучать рядки поеми “Катерина”:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люди,

Роблять лихо з вами.

І між рядками ніби чується голос Шевченка: “Вчитайтеся, вдумайтеся, збаг­ніть історію Катерини, щоб у вашому житті не повторилася її доля”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Трагізм образу української дівчини-покритки в поемі Т. Шевченка “Катерина”