Трагічні сторінки історії у творчості О. І. Солженицина
Олександр Ісайович народився в 1918 році в Кисловодську. Після середньої школи закінчив фізико-математичний факультет університету в Ростові-на-Дону. Воював, командував батареєю. Був арештований в 1945 році у званні капітана. В 1953 році був звільнений і засланий у Казахстан. В 1956 році його реабілітували, але не надовго. В 1974 році, після опублікування за кордоном першого тому книги “Архіпелаг ГУЛАГ”, він був висланий із країни. У такий спосіб були не тільки порушені права людини, але й нанесений удар по російській культурі. Письменника відірвали
Прикладом служить оповідання “Матрьонин двір”. Це оповідання в багато в чому автобіографічний. Герой вертається з посилання в Росію, він прагне викладати й стає
Страшним нещастям є бюрократія: “З канцелярії в канцелярію ганяли її два місяці – то за крапкою, то за комою”. Це знищило віру державі: “Сьогодні, бач, дало, а завтра забере”. Але найстрашніше – це загибель людської душі. Цій проблемі приділяється значне місце, і не тільки в оповіданні “Матрьонин двір”, але й у всій творчості письменника.
Після смерті Матрьони її подруга Маша приходить до вчителя й, поплакавши, просить у нього… кофточку покійної. Те ж відбувається й на похоронах: “…плач над покійною не просто є плач, а свого роду політика… Так плачі сестер були обвинувальні плачі проти чоловікової рідні…” – на похоронах ішла суперечка, хто володітиме будинком. Після похорону про Матрьонине майже не згадують, а якщо й згадають, то “всі відгуки про Матрьону були несхвальні: і нечистоплотна вона була; і не дбайлива; і навіть поросяти не тримала; …і, дурна, допомагала чужим людям безкоштовно (і самий привід згадати Матрьону випав – когось був позвати город зорати на собі сохою)”. Кого ж можуть виховати такі люди? Не дивно, що з дітей бездушних виростуть злочинці, адже виховання – це найважливіший щабель створення людської особистості. В одному зі своїх оповідань Олександр Ісайович описує такий випадок. Під час війни на одній зі станцій до її начальника приходить солдат, що відстав від свого ешелону. Спочатку вони розмовляють.
Начальник станції, у недавнім минулому студент, а тепер офіцер, цікавить колишній до війни артист солдат. Вони вже розставалися, були виписані проїзні документи, коли солдат раптом випадково вимовив слово “добродії”, уживши його в розмові про командирів. На наших очах відбувається разюча зміна. Тільки що колишнім привітним хазяїном, офіцер стає підозрілий, він згадує всі дріб’язки в розмові, і приходить думка, що перед ним шпигун. Подальше ясно: солдат попадає в НКВД. Зміст зрозумілий: людям з дитинства вселили, що, якщо людина використає хоча б раз слово, не вживане в побуті більшості, він ворог, незважаючи на всі інші позитивні якості. Книги Солженицина перейняті безмежною любов’ю до Батьківщини й у той же час повні болі й жалі за неї. У його творчості ми зустрічаємо трагедію в’язниць і таборів, арештів невинних громадян, розкуркулювання працьовитих селян. Це та трагічна сторінка вітчизняної історії, що знайшла відбиття на сторінках цього автора. Він учить нас тому, щоб трагедія 1936-1953років не повторилася.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)