Проблема людини й влади в прозі А. І. Солженицина

1. Питання моралі й моральності в публіцистиці Солженицина. 2. Рішення соціальних питань по моральних людських катеГореях. 3. Покаяння – складова частина історії. 4. Вірність припущень Солженицина про владу й людину “Перше, кому ми належимо, це людство”, – писав у своїх публіцистичних нарисах А. І. Солженицин. Для нього ця проблематика мала першорядне значення. У його відомих добутках і маловідомій публіцистиці дуже гостро розглядаються питання совісті й справедливості.

В “Відповіді трьом студентам” поняття “справедливість”

і “совість” займають найголовніше місце: “Справедливість є надбання протяжного в століттях людства й не переривається ніколи – навіть коли на окремих “звужених” ділянках затьмарюється для більшості Очевидно, це поняття людству врожденно, тому що не можна знайти іншого джерела. Справедливість існує, якщо існують хоча б деякі, що почувають її. Любов до справедливості мені представляється почуттям окремим від любові до людей (або співпадаючої з нею лише частково).

І в ті масово розбещені епохи, коли встає питання: а для кого намагатися? А для кого приносити жертви? можна впевнено відповісти: для справедливості

Вона зовсім не релятивна, як і совість. Вона, властиво, і є совість, але не особиста, а всього людства відразу. Той, хто ясно чує голос власної совісті, той звичайно чує і її голос”.

Солженицин говорить про недостатність нашого розуму, “щоб пояснити й передбачати хід історії” і тим більше “планувати” її, рекомендуючи у всякій суспільній ситуації надходити по справедливості, “жити по правді”. Може бути, цим невір’ям у реальність пояснення, передбачення й планування ходу історії, пояснюється той факт, що всупереч оголошенню Солженицина те монархістом, те теократом, те авторитаристом, сам Солженицин жодного разу не запропонував у категоричній формі якогось певного пристрою для Росії майбутнього. Він твердо знає, чого він не хоче для Росії, і готовий виверять її шлях по компасі совісті й справедливості, але не планує конкретних форм її майбутнього. І “Червоне колесо”, від якого читачі чекали відповідей на питання “хто винуватий?

” і “чому це відбулося? “, допомагає при уважному підході до написаного побачити лише, як це відбулося насправді, а вирішувати “чому” читач повинен самостійно. Моральний ідеал Солженицина продиктував йому як вихід з тоталітарного тупика заклик “жити не по неправді”, звернений д всім і кожного.

Солженицин кінця х-початку 1970-х років занурений у морально-етичні проблеми, підпорядкований ідеї чисто морального дозволу всіх соціальних конфліктів’. Не може людське суспільство бути звільнене від законів і вимог, що становлять мета й зміст окремих людських життів. “Це дуже людяно: застосувати навіть до самих великих суспільних подій або людських організацій, аж до держав і ООН, наші щиросердечні оцінки: шляхетно, підло, сміло, боягузливо, лицемірно, брехливо, жорстоко, великодушно, справедливо, несправедливо”.

І ясно: які почуття переважно перемагають у людях даного суспільства, “ті й офарблюють собою в цей момент все суспільство, і стають моральною характеристикою вже всього суспільства”. Головна ідея Солженицина тут – не уникати розгляду суспільних явищ, питань влади в катеГореях індивідуального щиросердечного життя й індивідуальної етики Не менееважно й те, наскільки почуття й погляди людей у суспільстві вільні визначати їхнє поводження й політику держави. Сьогодні у світі є країни, у яких переважні почуття, настрої, поняття суспільства дійсно стають його поведінковою домінантою, в істотній мері підпорядковуючої собі політикові державної влади. І тут самий час і місце пред’являти “людям даного суспільства”, а значить і всьому суспільству, високі моральні вимоги. Тим часом, в умовах тоталітарних зовнішня й внутрішня політика держави – це абсолютна прерогатива влади.

Державна установка визначає не тільки особисте й суспільне поводження, але й, в істотній мері, суб’єктивні й колективні почуття. Одне із суб’єктивних почуттів – каяття. “Сильний рух каяття ми бачимо й у нашу розважливу беспокаянную епоху – у країни, що несе на собі провину двох світових воєн”. Покаяння благотворно, коли воно збалансовано відповідною шляхетністю адресата каяття.

У противному випадку воно може стати знаряддям самознищення. Ці ідеї Солженицин висловлює у своєму збірнику “З-під брил”, де розглядає політику й національне питання. Він пише: “Дарунок каяття був посланий нам щедро, колись він заливав собою велику частку російської натури. Невипадково так високо стояв у нашій річній низці прощений день. У дусі допетровської Русі бували поштовхи каяття – вірніше масового релігійного покаяння”.

Російські люди, ведені каяттям, прощали борги, кабалу, відпускали на волю холопів, і тим значно зм’якшувався жорстокий побут ” И терор Івана Грозного ні по охопленню, ні тим більше по методичності не розлився до сталінського багато в чому через покаянний опамятования пануючи”. Аналізуючи роботи й виступи Солженицина, присвячені політичній проблематиці й владі, необхідно мати на увазі, що все сказане й написане Солженициним ставиться до догорбачовської ери. Однак на той момент режим Горбачова ні в чому не змінив комуністичним традиціям, а тому й Солженицин у той час не робив ніяких заяв, що коректують його колишні висловлення. Зокрема, стаття “Чим загрожує Америці погане розуміння Росії” залишилася в незмінному виді По Солженицину, люди, що формують суспільну думку, а найчастіше й політикові Заходу, “допускають сьогодні нові, свіжі прорахунки, – які неминуче вдарять у майбутньому й ударять смертельно”. І найпоширеніші помилки тут дві.

Одна – нерозуміння тотальної ворожості комунізму всьому людству. Що він ” невиліковний, що в нього немає кращих варіантів, що ідеологічно він не може прожити без терору. Друга помилка: світову хворобу комунізму нероздільно змішують із тією країною, який він опанував першої – Росією. Це нерозуміння стає трагичним і загрожує всім народам, причому американському “ніяк не пізніше й не менше, ніж росіянинові”.

Політиці, владі й людині була присвячена безліч нарисів і статей Солженицина. Зараз частина цих питань – наприклад, національне питання, став ще більш актуальним. Частина припущень Солженицина повністю підтвердилася, частина виявилася частково невірної й не була підтверджена історією. Але те, що Солженицин у той період історії вирішувався писати, про що і як писав, це дійсно було подвигом, хоча при сучасній політиці загальної гласності, іноді навіть надмірної, молоде покоління не завжди може назвати таку сміливість подвигом.

Те, що було подвигом і те, за що людина була змушена виїхати із країни й довгий час провести вдалині від батьківщини, зараз – саме звичайне діло






Моя подорож до києва на англійській мові.
Проблема людини й влади в прозі А. І. Солженицина