Трагедія російського народу

Твір по романах М. Шолохова “Тихий Дон” і “Піднята цілина”. Сам потомствений козак, письменник М. Шолохов зберіг для нас яскравість і точність козачого мовлення, його образність, показавши життєву мудрість цього народу, любов до жарту, описавши його звичаї й долі. Енциклопедією козачого життя можна назвати романи Шолохова “Тихий Дон” і “Піднята цілина”.

Завдяки таланту автора читач починає любити цей край, навіть якщо ніколи не був на Доні. І тим болючіше читати про ті, що стало з козаками після революції, коли закрутили

червоні й білі вітри над донською землею, а над хуторами й станицями забушувала пожежа війни й руйнування. Розколовся тихий Дон, зламалася єдність козаків, через серця пройшов цей розлам. Існує директива Свердлова про розказачування. У цьому злочинному наказі, схваленому більшовицьким керівництвом, передбачалися масові страти не тільки тихнув, хто прямо бравий доля в боротьбі з Радянською владою, алі навіть і тихнув, хто тільки допомагав повстанцям! На щастя, повністю це дивовижне розпорядження (яку, звичайно, було таємним) виконати не вдалося.

Цей історичний факт, а саме директива Свердлова, допомагає нам краще зрозуміти,

чому козаки так активно боролися йз червоними. Різним подіям громадянської війни на Доні Шолохов присвячує багато місця. Він затверджує, що розстріли й страти почалися в станицях з перших же місяців після революції, коли з’явилися там зажени Подтелкова й Крівошликова. А у відповідь сталі розстрілювати червоних. Кілька місяців в 1919 році трималися на Доні повстанці. Герой роману Григорій Мелехов виріс до командуючого дивізією, показавши собі талановитим воєначальником. Алі від повстанці розгромлені, і Радянська влада знову починає нещадно карати своїх дійсних і мнимих ворогів. 3 травня 1918 долі О. М. Горький писав: “Днями якісь окаянні мудреці засудили сімнадцятирічного юнака на сімнадцять років робіт за ті, що цей юнак відверто й чесно заявивши: “Я не визнаю Радянської влади!”. Ті, хто заявляв, що борються за краще життя на Доні, творили розправу праворуч і ліворуч. В “Тихому Доні” є епізод, котрий вражає читача так сильно, що, мабуть, запам’ятовується на все життя.

Революціонер Бунчук в 1918 році протягом довгого години щоночі розстрілював арештованих “контрреволюціонерів” десятками… Алі і після закінчення війни позбавлення козаків не закінчились. Почалася продразверстка, при якій комори виміталися дочиста. Один з героїв роману, виражаючи думку більшості станичників, запитує, чи сіяли це зерно більшовики, щоб накладати продразверстку? І знову розпалюється війна, алі вже селянська, наприклад на Тамбовщині. І знову люди, що піднялися проти жорстокої влади, виявляються поза законом, як Фролов і його загін (новий влада називає його бандою) в “Тихому Доні”.

Багато хто, як Григорій Мелехов, виявилися в розбитого корита після громадянської війни. Алі й колишні білі, і червоні хотіли мирно працювати. І від сотні тисяч таких, як Тит Бородін в “Піднятій цілині”, одержавши землю, вчепились у господарство. І стала багатіти поранена земля, сталі відходити від крові й вбивства люди. Так пройшло кілька років. Алі замаячіло нове хоробро… Не подобалося владі, що люди ставали заможними. В оповіданні Макара про Бородіна є дуже цікава фраза: “І почав багатіти, незважаючи на наші попередження”. Разом з усім російським селянством козакам стояло пережити колективізацію, що на ділі виявилася страшним руйнуванням села, знищенням мільйонів ні в чому не винних людей

Дія роману “Піднята цілина” розвертається в хуторі Гремяча Балка. Коло героїв книги вужче, ніж в “Тихому Доні”. Алі, як і там, у відношенні до революції, автор розглядає їх насамперед під кутом відносин до вступу в колгосп. Лише деякі йдуть туди відразу і безповоротно. Навіть такі віддані Радянській владі люди, як Кіндрат Майданников, зізнаються: “Ні, товариш Нагульнов, совість не дозволяє мені в партію вступити зараз. А через ті не можу, що від я зараз у колгоспі, а про своє добро хворію…”. Більшість же відмовляються від своєї землі й худобини дуже неохоче, лише боячись репресій. При цьому багато хто ще сумніваються (ще не до кінця зрозумів суть нової влади), подібно Якимові Безхлебнову, зарізали худобину, щоб наостанок покористуватися своїм добром. Історики говорять, що довго ще не оправлялося тваринництво після цього масового вибою худоби. Так втім, ніколи й не оправилося…

Трагічно складається частка заможних козаків, які й думати не хочуть про колгосп, яких, втім, у колгосп ніхто й не кличі. Їх всіх варто розкуркулити, а потім вислати на вимирання. Гнеться, тріскотить, ламається життя міцного козацтва. “Алі козаки – народ заскнілий, я вам скажу, і його прийдеться ламати”, – говорити Макар Нагульнов. І весь зміст свого життя нові керівники бачать саме в цьому ламанні. Відомо, що серед комуністів було різне відношення до так званих кулаків. Багато хто призивали діяти обачно. Так, секретар райкому Корчжинський говорити Давидову: “На базі обережного обмеження куркульства створюй колгосп… Дій там обережно”. Колишній же революційний матрос Семен Давидов, нічого не розуміючий у сільському господарстві, який ніколи не розумів, що земля народити тільки в хазяїна, подумки заперечує Корчжинському: “Чому не можна зовсім його – до нігтя?.. Ні, братишка, вибач! Через твою терпимість ти й розпустив кулака… з коренем його як шкідника”. Особливо страшною представляється фігура Нагульнова, що відрізняється прямо-таки скаженою ненавистю до господарських козаків.

Він щиро впевнений, що сільського хазяїна треба душити, давити, грабувати. У цьому його не можуть похитнути навіть зауваження комуніста Самохіна на бюро райкому про ті, що “Нагульнов терор влаштував”: побивши наганом до нестями одного середняка-одноосібника…”. Навіть стаття самого товариша Сталіна “Запаморочення від успіхів” не подіяла на Макара. І адже дійсно прав Макар, коли затверджує, що “стаття неправильна”. Не розбирається в хитростях політики, він, однак, вірно зрозумів, що стаття ця на самій справі лише обман, а щира позначка Сталіна й ВКП(б) – розтоптати селянство, відібрати в нього весь хліб, заморити голодом

Тому-Те весело посміхаючись, з почуттям правоти й повторює Макар: “Якщо б з кожної контри після одному удару наганом по сорока пудів хліба вискакувало, я б всі життя тім і займався, що ходив би так ударяв їх!”. І ніхто краще не намалює звіриної ненависті нової влади до свого годувальника, чим сам Нагульнов, коли кричить: “Жалкуєш? Так я… тисячі зараз дідів, діточок, бабів… Так скажи мені, що їх у розпил… Для революції треба… Я їх з кулемета…”. Важко читати про трагедію козацтва, що була лише частиною загального лиха нашого народу. Важко навіть думати про це. І хочеться вірити, що зарубцюються рани, нанесені розкуркулюванням і колективізацією, і з’явиться знову вільне російське селянство й обов’язкове серед нього – козак-хлібороб… Російський народ так багато страждав у роки торжества більшовизму, що заслуживши щасливу частку.






Твір-роздум без мови немає народу.
Трагедія російського народу