Трагедія закоханих Івана та Марічки (за повістю М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”)

“Тіні забутих предків” – один із найбільш зворушливих творів про кохання. Героїв цієї повісті Івана та Марічку називають українськими Ромео та Джульєттою. Розповівши трагічну історію кохання гуцулів, М. Коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття.

Любов Івана та Марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що супроводжувала життя Палійчуків і Гутенюків. Дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. Між ними повна гармонія, взаєморозуміння. Обоє – діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє – талановиті музиканти: Іван грав на флоярі, а Марічка обзивалася до нього своїми співаночками. Сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу.

Але доля склалася по-іншому. Іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула Марічка. Ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. Все, що робив Іван після смерті Марічки, – це були спроби жити новим життям, забути кохану. Майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався

людям “ведмедем, який зализує свої рани”. Потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім’янином. Але ж усі ці спроби були марними. Нове життя не приносило ні радості, ні щастя. Царинка і маржинка – слабка заміна того, що називають сім’єю. Бо дружина Палагна не була Марічкою! А саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. І неправда, що Івана зжив зі світу Юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! Просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. Тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. А якщо її немає, то й він не повинен жити – це вже суперечило б його людській сутності. Ось так я розумію трагедію гуцульських Ромео та Джульєтти.

Звичайно, література і життя – це не одне й те ж. Життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. Але, перечитуючи повість М. Коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. Знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки Марічки:

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину.

Люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. Вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. Тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою М. Коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих – Івана та Марічку.






Книга-скарбниця надбань людства.
Трагедія закоханих Івана та Марічки (за повістю М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”)