Твір по роману Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”. Роман “Злочин і покарання” був задуманий Ф. М. Достоєвським ще в період його перебування на каторзі. Тоді він називався “П’януваті”, але поступово задум роману трансформувався у “психологічний звіт одного злочину”. Сам Достоєвський у листі до видавця М. І. Каткова чітко перекаже сюжет майбутнього добутку: “Парубок, виключений зі студентів університету і живучий у крайній бідності…піддавшись деяким дивним незакінченим ідеям… зважився разом вийти з кепського
свого положення, вбивши і пограбувавши одну стару бабу…” При цьому гроші, отримані таким шляхом, студент хоче витратити на благі цілі: закінчити курс в університеті, допомогти матері і сестрі, виїхати за кордон і “потім все життя бути чесним, твердим, неухильним у виконанні гуманного боргу до людства”. У цьому висловленні Достоєвського хочеться особливо підкреслити дві фрази: “студент, що живе у крайній бідності” і “піддавшись деяким дивним незакінченим ідеям”. Саме ці дві фрази є ключовими для розуміння суті роману.
Що було раніше: тяжке становище героя, що призвело до хвороби і до
хворобливої теорії, або теорія, що з’явилася причиною жахливого вчинку Раскольникова. Достоєвський у своєму романі зображує зіткнення теорії з логікою життя. По думці письменника, живий життєвий процес, тобто логіка життя, завжди спростовує, робить неспроможною будь-яку теорію – і саму передову, революційну, і саму злочинну. Виходить, робити життя по теорії не можна. І тому головна філософська думка роману розкривається не в системі логічних доказів і спростувань, а як зіткнення людини, одержимої вкрай злочинною теорією, з життєвими процесами, що спростовують її. Теорія Раскольникова побудована у своїй основі на нерівності людей, на вибраності одних і приниженні інших. І вбивство старої задумане як життєва перевірка цієї теорії на приватному прикладі. Такий спосіб зображення вбивства дуже яскраво виявляє авторську позицію: злочин, що скоїв Раскольников, – це низька, підла справа, навіть із погляду самого Раскольникова. Але він скоїв його свідомо, переступивши через свою людську натуру, через самого себе. Своїм злочином Раскольников викреслив себе з розряду людей, став знедоленим, ізгоєм. “Я не стару вбив, я себе вбив”, – зізнався він Соні Мармеладової. Ця відчуженість від людей заважає Раскольникову жити. Його людська натура не приймає цього. Виявляється, людина не може жити без спілкування з людьми, навіть така горда людина, як Раскольников. Тому щиросердечна боротьба героя стає все напруженіше і відчайдушніше, вона йде по безлічі напрямків, і кожний заводить її у тупик. Раскольников як і раніше вірить у непогрішність своєї ідеї і нехтує себе за слабкість і за бездарність, і в той же час називає себе негідником. Він страждає через неможливість спілкування з матір’ю і сестрою, думаючи про них так само болісно, як думає про вбивство Лізавети. І жене свої думки, адже вони не дають спокою і вимагають вирішити питання, до якого розряду віднести близьких людей відповідно до його теорії. По логіці його теорії вони повинні бути віднесені до “нижчого” розряду, і, отже, сокира іншого
Раскольникова може обрушитися на їхні голови, і на голови Соні, Полєчки, Катерини Іванівни. Раскольников повинен, по своїй теорії, відступитися від тих, за кого страждає. Повинен нехтувати, ненавидіти, вбивати тих, кого любить. Він не може цього пережити. Йому нестерпна думка про те, що його теорія подібна з теоріями Лужина і Свідрігайлова, він ненавидить їх, але не має права на цю ненависть. “Мати, сестра, як люблю я їх! Чому тепер я їх ненавиджу?”. Людська натура його тут найбільше гостро зштовхнулася з його нелюдською теорією. Але теорія перемогла. І тому Достоєвський як би приходить рятувати свого героя. Відразу ж після цього монологу він вводить третій сон Раскольникова: той знову вбиває стару, а вона над ним сміється. Сон, у якому автор виносить злочин Раскольникова на суд народний. Ця сцена оголює весь жах діяння Раскольникова. Достоєвський не показує остаточного морального відродження свого героя, тому що його роман не про це. Письменник хотів показати, яку владу над людиною може мати ідея і якою страшною, злочинною може бути ця ідея. Ідея героя про право сильного на злочин виявилася абсурдною. Життя перемогло теорію.
