Сюжетна лінія Павла Петровича у романі “Батьки й діти”
Зустріч із Базаровим відкрила Павлу Петровичу ока на реальне положення справ: його взята на себе роль занепалого ангела, світського лева, превратностями долі занедбаного в російські провінційні палестини, вичерпала себе й не може служити навіть слабкою розрадою. Самотня старість на чужині представляється йому переважніше положення відставної людини (а те й просто нахлібника в сім’ї брата). Сумний кінець для освіченого, ліберально настроєного дворянина, людини 40-х років
На прощальному обіді “усім було трошки ніяково, трошки смутно
Однак в “Батьках і дітях” Тургенєв не зупинився на напівнатяках, цього разу він писав історію із
Тургеневский гумор піднімається до рівня щедринской сатири – у викритті порожнечі й облудності вищих ешелонів суспільства. Сюжет закільцьований. Павло Петрович починав своє життєве поприще як людина світла (і при вдалій кар’єрі міг би блищати флігель-ад’ютантом в імператорській свиті). І закінчує життя в тім же якості, людиною вищого світла, духовно він намертво пов’язаний з минулим, але базаровский урок не пройшов безвісти. “Він все робить добро, скільки може; він усе ще шумить понемножку: недарма ж був він ніколи левом; але жити йому важко… тяжчай, чим він сам підозрює… Варто глянути на нього в російської церкви, коли, прислонясь у сторонці до стіни, він замислюється й довго не ворушиться, гірко стисши губи, потім раптом отямиться й почне майже непомітно хреститися”.
Тургенєв залишився вірний собі. Здавалося б, все ясно з долею Кірсанова й авторським відношенням до неї – майже щедринским. Але ні, відношення тургеневское, неоднозначне: сатира переходить в елегійний смуток. Тургенєв уникає однозначної оцінки, спрощення, збідніння, як йому здається, типу: він завжди виглядає у своїх героях загальнолюдський початок, що примиряє з ними й автора, і читача. Тої ж мети служать і піднесена фразеологія в описі кончини Базарова: “Дуньте на вмираючу лампаду, і нехай вона згасне” (3, 365), і заключний акорд – квіти на невеликому сільському цвинтарі, які говорять “не про один вічний спокій… про той великий спокій “байдужої” природи; вони говорять також про вічне примирення й про життя нескінченної”.
Це авторська епітафія над могилою “жагучого, що бунтує, грішного” базаровского серця. Що ж стосується його, Базарова, опонента, то романіст змушує більш пильно вдивлятися в долі таких людей. Він добре знає, як почувають себе російські вигнанці в еміграції. Він уже передбачає інші історії – росіян Инсарових і Базарових, змушених після 1862 року покинути Росію. Тих, хто тужить за російською берізкою й безкрайнім рівнинам, починаючи з його Литвинова й кінчаючи… У розумі автора “Батьків і дітей” уже виникало продовження історії російських людей культурного шару, долі яких різко мінялися під тиском часу й непередбачених російських змін.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)