Суфікси і закінчення прикметників. Прислівники
Війнув вітер – і каштани, відірвавшись від гілля, впали на тротуар. Поки вони в рогатих своїх кожушках їжачках, то схожі на мініатюрні морські міни. Відскочивши від тротуару, вони вже в повітрі звільняються під кожушків, роздягаються – і врізнобіч розкочуються блискучі коричневі ядра.
Це перші опалі каштани, які я побачила в цьому році Наказую собі зупинитись і не миттєвим, а пильним поглядом окинути зелені крони дерев. Кожна з мін очікуі своєї миті, щоб відірватись від гілля, впасти додолу з сухим, раптовим тріском. Той тріск – сигнали
Незнайомий чоловік, що квапився до тролейбуса, спиним ся, дивлячись на мене, далі підняв блискучий каштан [І гнідими відполірованими боками, простягнув мені з доброю й водночас іронічною усмішкою. Мимохіть я взяла той дару нок, а незнайомий чоловік подався хутенько, на ходу рухаючи могутніми плечима. “Від цієї хвилини мій настрій – це фонтан, у якому б’ють тільки джерела радості,-сказала я собі.- Чи багато для цього треба?
Хліб на столі
За всіх часів і в усіх народів було найбільшою святістю, коли лежав на столі
Останнім часом став досить модним вислів: не хлібом єдиним живе людина. Любимо ми уживати його де треба й де не треба. А між тим є й інше, не менш образне твердження: хліб усьому голова. Чесно й праведно про це сказав Борис Олійник: “Істинно, люди: живемо не хлібом єдиним. Істинно так… коли маємо хліб на-столі”.
Хліб на столі. Зайшовши до хати, возрадуймося його присутністю, освятімося його терпким запахом, віддаймося пошанівком тим, хто зростив, виколосив і розмолов у семи млинах мучицю, рукам, котрі подарували духмяні, схожі на сонце паляниці. Хай завжди він – совість наша.- буде в хаті, як дивень, лежатиме прикритий вишитим рушником, свіжий та святий, і найпершою молитвою нашої духовності хай воздається хвала хлібові. Знімімо перед ним капелюхи, уклонімося, аби одвічно він був на нашому столі, щоб не глевковів і не черствів, . бо, як мовлять народні вуста, коли черствіє хліб, то і душі черствіють, а відтак, якщо черствіють душі, неодмінно зачерствіє хліб – наша совість. Це одвічне, як життя, мірило має бути нашим гаслом, нашою молитовністю не на сьогодні і не на завтра – крізь усе життя… (За В. Скуратівським)
Рушник на стіні
Хата без рушників, як казали в народі, що родина без дітей. Рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичні смаки, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше – обличчям оселі, відтак і господині. По тому, скільки і які були рушники, створювалася думка про жінку, її дочок. Ніщо, здається, так предметно й наочно не характеризувало жіночу вправність, майстерність, зрештою, охайність і працьовитість, як ці вимережані рукотвори. Вони завжди були на людях, розкривалися мистецьким багатством, оцінювалися справжніми пошанувачами.
Згадаймо про утилітарне призначення рушника: з ним, як і з хлібом, приходили до породіллі, ушановували появу немовляти в родині, з ним виряджали в далеку дорогу батька й сина, чоловіка й коханого, шлюбували дітей, зустрічали рідних і гостей, проводжали людину в останню путь, ним прикривали хліб на столі.
Хліб і рушник – одвічні людські символи. Хліб-сіль на вишитому рушникові були високою ознакою гостинності як українського, так і інших сусідніх народів. Кожному, хто; приходив з чистими помислами, підносили цю давню слов’янську святиню. Рушник пройшов крізь віки; він і нині усимволізовує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею; він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям. Хай символ цей завше сусідить у нашій добрій хаті як ознака великої любові й незрадливості! (За В. Скуратівським)
Снігопад
У той день пішов перший сніг. Мирослава поверталася зі школи, як завжди, через бульвар) і парк. Сніжинки почали пролітати, коли вона завернула на перший бульвар; їй здалося, що дерева над головою зашуміли, зітхнули чи легко застогнали. Коли ступила на другий бульвар, вітер стих і зробилося моторошно тихо. На бульварі не було ані душі, тільки вона сама, і, злякавшись тієї дивної тиші, дівчинка раптом зупинилася. Тоді небо над її головою здригнулося, і сніг пішов лахматий, повільний; повітря навколо забіліло, сніжини плавно спускалися на жовту алею із залишками опалого листя. Вона виставила перед собою долоню, і сніжини почал, и сідати й на долоню. Закрутивсь у повітрі один із листків, котрий аж досі тримався на гілці, і ліг їй просто в ноги. Вона нахилилася й підняла листка, вогкого, ще живого, ще запашного, покрутила в руці, тримаючи за стебельце. Був він, цей листок, прекрасний. І їй здалося, що часу не існує, що не існує ні вчорашнього, ні завтрашнього, а є тільки оцей білий снігопад – час якогось великого, сокровенного відкриття. І вона стрепенулася внутрішньо, лякаючись своєї незрозумілої дорослості, самотності й малості в цьому світі, своєї загубленості, бо й вона чи не отой листок, що його несе, покручуючи за стебельце, оця земля, оце місто, оцей заставлений деревами бульвар. (За В. Шевчуком)
(1 votes, average: 5,00 out of 5)