Сповідь душі у віршах Василя Герасим’юка
Василь Дмитрович Герасим’юк народився 1956 року в місті Караганда (Казахстан) у родині репресованих, яка того ж року повернулася у рідні Карпати. Закінчивши філологічний факультет Київського університету імені Т. Г. Шевченка, працює на видавничій роботі. 1972 року у журналах “Дніпро” і “Ранок” з’явилися перші поетичні публікації Герасим’юка. Дебютна книжка поезій побачила світ десять років по тому у видавництві “Молодь” (“Смереки”, 1982). Наступні збірки: “Потоки” (1986), “Космацький узір” (1989), “Діти трепети”
“Я виріс під розпач трембіт”, – пише Герасим’юк, згадуючи нелегке життя свого народу.
Особливо відчутні національні мотиви у поезії “Жива ватра”. Живий вогонь, що не згасає в душі народу, честь якого топтали й розпинали,
Ми ледве не стали отарою на високім пасовиську. Але коли ми навіть як отара, пройдемо крізь неї, тоді дамо іншим дорогу до Сінаю.
У поезії “Ми на камінь поклали мечі…” митець з розпачем розповідає, як дорога його серцю земля – Україна – опинилася під владою чужоземців. Ми на камінь поклали мечі і в ріці наших коней купали, а чужинці прийшли уночі і на березі табором стали. Та народні герої ладні померти, але не здатися ворогові. Забита, поневолене рідна країна, та поет визнає: треба боротися – і буде перемога, настане воля.
Хай програно бій, наступив супостат на груди ногою, а пам’ять стоїть, як останній солдат не кидає зброю.
І настане ясний, сонячний ранок після жахливої, темної ночі минулого, тільки треба боротися й вірити у перемогу.
Щоб ти не хитнувся у вірі своїй, останній вояче, ми рід свій побудимо – приймемо бій, і ворон докряче.
Своїм прагненням осмислити таємниці світобудови, розгадати мову природи, зрозуміти значення людини у світі природи позначений вірш Герасим’юка “Перший сніг”. Поет намагається зрозуміти все таємниче, загадкове, поєднуючи у творі виразність живопису, музичне звучання, асоціативні можливості слова.
Притишив крок. Притишив крок. І вищі стали гори. Йде перший сніг, немов пророк, в якого серце хворе.
І з-під пера поета виходить яскрава, вражаюча лірична мініатюра.
Йде сніг – немов під гору йде ледь дише, хоч безплотний, і палець на уста кладе, як знак мерця холодний.
Душа людини – вмістище двох світів – світу денного і хаосу нічного. У нічні години людина особливо відчуває свою причетність до космосу. Вона будить заснулу совість, нагадує про неминучий хід часу, змушує подивитись на життя збоку. Ці мотиви відчутні у поезії Герасим’юка “Досвітні душі”.
Ти вибрав із усіх мелодій мотив отав у Космачі. Косити ходиш, ніби злодій, – нечутно, крадьки і вночі Останні виють пси пастуші, останні моляться уста, цілуючи досвітні душі… Вони приходять неспроста! Одна при одній! Ніде стати… За крок від правди і біди вже й ворогу шепочеш: брате, прикошуй прадідів сліди…
У вірші органічно поєднуються глибинне історичне бачення світу із відчуттям, часної присутності в ньому. Філософічні роздуми поет передає крізь призму художньої деталі: життя людини має бути повноцінним, духовно наповненим.
Невже ти косиш на чужому, спиною вчувши вила з тьми? Якщо й вертатимеш додому, невже співатимеш псалми?
У творчості Василя Герасим’юка чимало свіжих поетичних знахідок. Його вірші – це спроба новими засобами, новими барвами, в новому ритмічному ключі ввійти у світ поезії, розкрити душу людини, найтонші її порухи. І, на мій погляд, він це зробив якнайкраще.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)