Синівська любов у “Пісні про рушник” А. Малишка
Андрій Малишко, за спогадами його друзів та близьких, був дуже запальною людиною, темпераментною та іноді гарячкуватою. Проте він не терпів несправедливості, хитрощів, лукавства. Сам Андрій Малишко не лукавив за життя, був відкритим і чесним з людьми. Не лукавив поет й у своїх творах. Читаючи твори Андрія Малишка, ми насолоджуємося чистою виразною мовою, яскравими образами, а найбільше, мабуть, глибиною ліричного почуття.
Велика частина лірики Андрія Малишка стала піснями, вони не “поступаються тужливістю та ліричністю народним пісням.
У “Пісні про рушник” поет висловлює свою любов до матері і подяку їй. Він не створює певного конкретного образу матері, але тим краще читач впізнає власне життя, власну матір.
Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
Ці рядки відомі буквально кожному, це початок “Пісні про рушник”…
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
Заповіт, даний нам батьками, допомагає жити, спогади про дитинство, якщо воно було освітлене материнською любов’ю, хоч яким воно не було, очищують людину, додають їй моральної снаги, бажання жити, витримати усі труднощі, які припадають на нашу долю у складному дорослому житті.
Як часто у суєті повсякденного життя ми забуваємо про те багатство, що отримали від своїх батьків – їхній внесок у нас, забуваємо виявляти свою любов до них, зосереджуючись на минущому, побутовому, часто навіть засмучуємо їх без жодної на те причини, мимоволі… Я думаю, що мати Андрія Малишка була щасливою жінкою, бо їй пощастило виховати талановитого сина, який увіковічив любов до матері й у творчості. Коли тільки читач осягне усю щирість цієї поезії, він зрозуміє, що це не пусті слова, це справжні гарячі почуття істинної синівської любові. Звісно, не всі вміють і прагнуть складати вірші. Але мені здається, що якщо людина сповнена почуття любові та поваги до своїх батьків, щирої синівської вдячності, вона зможе висловити усе, що на серці, навіть у прозі… А можливо, навіть і без слів, тільки поглядом… А ще краще – своєю уважністю, опікуванням… Мені здається, подібні вірші мають не тільки художню цінність як літературні твори, а й цінність духовну, загальнолюдську, бо вони пробуджують у людях ті почуття, що роблять їх людьми, – зокрема любов до батьків, гарячу і щиру синівську любов…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)