Шкільний твір на тему: Творча спадщина поезії В. Самійленко
Свої перші поезії В. Самійленко друкує переважно в галицьких періодичних виданнях: “Зоря”, “Дзвінок”, “Дзеркало”, “Літературно-науковий вісник”, а після цензурного послаблення – в київських газетах та журналах “Громадська думка”, “Рада”, “Шершень”, “Нова громада” та ін.
“Він відразу виступає на літературне поле повним майстром форми і слова, з дозрілими, вповні виробленими думками й почуттями, і на протязі двадцяти з зайвим літ своєї діяльності зовсім не змінюється”,- писав І. Франко про
Вірші поета другої половини XIX століття групуються в своєрідні ідейно-тематичні цикли: “Елегії”, “Ямби”, “Думи буття”, “Україні” та ін. В багатьох з них домінує мінорний настрій з меланхолійним відтінком. Митця пригнічує безрадісне життя людини, яка поривається до нового, щасливого буття:
Неначе хотілось все вгору летіть, Де зорі червоні, де сяєво повне, Де лиха немає, біднота ле стогне, Де нічого серцю боліть і щеміть. (“Ридання душі”)
Однією з характерних рис творчої манери В. Самійленка є засіб контрасту, своєрідна драматизація думки поета. Особливо це
Вірш “Українська мова (Пам’яті Т. Шевченка)” написаний у 1885 році. Рідній мові поет присвятив чарівні поезії, він все життя дбав, щоб рідним словом можна було висловити наизаповітніші мрії, найвищі досягнення людського генія. Вся творчість В. Самійленка – яскравий доказ неперевершених можливостей української мови. Ще у вірші “Україні”, звертаючись до вітчизни, він писав:
Прийми ж мої пісні, як дар малий Великої і вірної любови! Що зможе дати мій талант слабий В скарбницю любої твоєї мови, Він, певно, дасть…
Вірші, присвячені Т. Шевченку, з’явились як наслідок глибоких роздумів поета над проблемами культури української мови. На думку В. Самійленка, Т. Шевченко в слові “тільки тих карав, хто на людей кує кайдани” (“Вінок Шевченку в день 26 лютого”). У віршах цього ідейно-тематичного циклу поет стає на захист української мови, її багатства і краси. Вся творча спадщина В. Самійленка віддана народові, справі піднесення його духовної культури. Низько схиляючись у шанобі перед безсмертним Кобзарем, В. Самійленко доклав усіх зусиль, щоб українська мова лунала на повний голос свого мужнього, багатостраждального, але нескореного народу:
І на злість ворогам засіяла вона, Як алмаз дорогий, як га зоря ясна. І сіятиме. вік, поки сонце. стоїть, І лихим ворогам буде очі сліпить. Хай коштовним добром вона буде у нас. Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас, Щоб, поглянувши сам на створіння своє, Він побожно сказав: “Відкіля нам сіє?!” (“Українська мова (Пам’яті Т. Шевченка)”)
Полум’яне слово на захист знедоленого народу, хвала Кобзареві, що “народу віддав свої сили”, пронизують найкращі здобутки ліричного таланту В. Самійленка. Видатний білоруський поет М. Богданович писав, що “…праця почуття й думки, народжена пробудженою національною свідомістю, відбилась в його (Самійленка.- В. К.) творчості найбільш сильно й оригінально. Це один з тих мотивів, які в такому вигляді і з такою силою ніколи не звучали в літературах народів світових, що не знали національного гніту. І цей мотив, розробка якого з боку національностей, урізаних в праві на існування, є великим вкладом в скарбницю загальнонаціональної культури”.
В. Самійленко плекав рідну мову, шліфував її, в його творах вона вигравала всіма барвами. І. Франко високо оцінив творчий подвиг поета. “Мова його поезій,- писав критик,- се один великий комплімент для будущої національної і літературної мови України, нехибна вказівка, куди мусить іти її розвій. І завважте: вона вже тепер зв’язує вузлом співчуття та симпатії всі частини нашого народу. Ні про якого іншого сучасного українського письменника не можемо сього сказати. Де знайшов секрет тої мови Самійленко, не можу зміркувати,- продовжує І. Франко,- та що сей секрет не дався йому даром, що він не лише відчував, але й глибоко обдумував проблеми української мови, на се маємо найкращий доказ у його поезії “Українська мова”, що також належить до найкращих його творів…”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)