Есе на тему: спадщина Марини Цветаевої

Марина Іванівна Цветаева народилася в Москві 26 вересня 1892 року. Якщо вплив батька, Івана Володимировича, університетського професора й творця одного із кращих московських музеїв (нині Музей образотворчих мистецтв), до пори до часу залишалося схованим, прихованим, то мати, Марія Олександрівна, жагуче й бурхливо займалася вихованням дітей до самої своєї ранньої смерті. “Після такої матері мені залишилося тільки одне: стати поетом”, – згадувала дочку. Характер у Марини Цветаевой був важкий, нерівний, нестійкий.

Жила вона складно, не

знала й не шукала ні спокою, ні благоденства, завжди була в повній невпорядкованості, щиро затверджувала, що “почуття власності” у неї “обмежується дітьми й зошитами”.

Дитинство, юність і молодість Марини Іванівни пройшли в Москві й у тихої підмосковної Тарусе, почасти за кордоном. Училася вона багато, але, з родинних обставин, досить безсистемно. Вірші Цветаева початку писати із шести років (не тільки по-російському, але й по-французькому, по-німецькому). В 1910 році вона випускає досить об’ємний збір никнув “Вечірній альбом”. Його помітили й схвалили впливові й вимогливі критики, поети В. Брюсов, Н. Гумилев,

М. Волошин. Вірші юної Цветаевой були ще дуже незрілі, але підкуповували своєю талановитістю, своєрідністю й безпосередністю. І в першу чергу – невтримна й жагуча “Молитва”, написана поетесою в день 17-летия, 26 вересня 1909 року:

Христос і Бог! Я спрагу чуда

Тепер, зараз, на початку дня!

ПРО, дай мені вмерти, покуда

Все життя як книга для мене

Ти мудрий, ти не скажеш строго:

Терпи, ще не кінчений строк”.

Ти сам мені подав – занадто багато!

Я спрагу відразу – всіх доріг!

Люблю й хрест, і шовк, і каски,

Моя душа митей слід…

Ти дав мені дитинство – краще казки

И дай мені смерть – у сімнадцять років!

Слідом за “Вечірнім альбомом” з’явилося ще два віршованих збірники Цветаевой: “Чарівний ліхтар” (1912 рік) і “Із двох книг” (1913 рік) – обоє під маркою видавництва ” Оле-Лукойе”, домашнього підприємства Сергія ефрона, друга юності Цветаевой, за який в 1912 році вона вийде заміж. У цей час Цветаева – “чудов і переможна” – жила вже дуже напруженим щиросердечним життям, добре знала собі ціну як поетові. “У своїх віршах я впевнена непоколебимо”, – записала вона в щоденнику в 1914 році. Життєлюбство поетеси втілювалося, насамперед, у любові до Росії й до російського мовлення. Цветаева дуже любила місто, у якому народилася; Москві вона присвятила багато віршів:

Над містом, відкинутим Петром,

Перекотився дзвоновий грім

Гримучий перекинувся прибій

Над жінкою, відкинутої тобою

Паную Петру й вам, про цар, хвала!

Але вище вас, царі: дзвона

Поки вони гримлять із синявого

Незаперечна першість Москви

-І цілих сорок сороков церков

Сміються над гординею царів!

Пізніше в поезії Цветаевой з’явиться герой, що пройде крізь роки її творчості, змінюючись у другорядному й залишаючись незмінним у головному: у своїй слабості, ніжності, зибкости в почуттях. Лірична героїня наділяється рисами крсткой богомольної жінки: “Піду й устану в церкві й помолюсь догідникам про лебедя молоденькому”. У перші дні 1917 року у Цветаевой з’являються вірші, у яких чуються переспіви старих мотивів, говориться про останню годину нерозкаяними, стомленими страстями ліричної героїні

Багато хто зі своїх віршів Цветаева присвячує поетам-сучасникам: Ахматовій, Блоку, Маяковському, ефрону.

У співучому граді миємо купола горять,

И Спасу світлого славить сліпий бродячий…

И я дарую тобі свій дзвоновий град,

Ахматова! – і серце своє впридачу.

Марина Цветаева пише не тільки вірші, але й прозу. Проза Цветаевой тісно пов’язана з її поезією. У ній, як і у віршах, важливий був не тільки зміст, але й звучання, ритміка, гармонія частин. Проза Цветаевой створює враження великої масштабності, вагомості, значущості. Дріб’язку як такі у Цветаевой просто перестають існувати; люди, події, факти завжди об’ємні

Жовтневу революцію Марина Цветаева не прийняла й не зрозуміла. Здавалося б, саме вона з бунтарською натурою свого людського й поетичного характеру могла знайти в революції джерело творчої наснаги. Нехай вона не зуміла б зрозуміти правильно революцію, її мети й завдання, але вона повинна була відчути її як могутню й безмежну стихію. У літературному світі Цветаева як і раніше трималася особняком. У травні 1922 року зі своєю дочкою вона їде за границю

У перші роки еміграції Цветаева бере активну участь у російському культурному житті. Але рік у рік по різних причинах виявляється все в більшій ізоляції. Новаторство її поезії не одержало належної оцінки емігрантської критики. Більш охоче видавці брали її прозу. Цветаева публікує невеликі оповідання (як на російському, так і французькою мовою), спогаду про поетів-сучасниках (Волошині, Брюсові, Бальмонте, Кузмине, Маяковському, Пастернаку), літературно-критичні статті. Рішуче відмовившись від своїх колишніх ілюзій, вона нічого вже не оплакувала й не віддавалася ніяким умилительним спогадам про те, що пішло в минуле. У її творчості міцніють сатиричні ноти. У той же час у Цветаевой усе більше росте й зміцнює жвавий інтерес до того, що відбувається на покинутій батьківщині

Із часом поняття “батьківщина” для неї наповнюється новим змістом. Поетеса починає розуміти розмах російської революції (“лавина з лавин”), вона починає чуйно прислухатися до “нового звучання повітря”. Туга за Росією проявляється в таких ліричних віршах, як “Світанок на рейках”, “Скіпа”, “Російського жита від мене уклін…”, “ПРО, непіддатлива мова!…”, сплітається з думою про нову батьківщину, що вона ще не бачила й не знає, – про Радянський Союз, про його життя, культуру й поезію

ДО 30-м років Марина Цветаева зовсім ясно усвідомила рубіж, що відокремив її від білої еміграції. Тут для розуміння позиції Цветаевой важливе значення має цикл віршів до сина. У них вона говорить про Радянський Союз як про новий світ нових людей, як про країну зовсім особливого складу й особою долі, що нестримно рветься вперед – у майбутнє й у саму світобудову – “на Марса”.

Ні до міста й ні до села

Їдь, мій син, у свою країну,

У край – всім краям навпаки!

Куди назад іти – уперед

Іти, – особливо – тобі,

Русі не видивавшее

Дитя моє… Моє? Її –

Дитя! Те саме билье,

Яким поростає минуле

Землицу, стершуюся в пил,

Ужель дитині в колиску

Нести в жменях, що трясуться:

“Русь – цей порох, шануй – цей порох!”

Від невипробуваних втрат –

Іди – куди ока дивляться!

Нас батьківщина не покличе!

Їдь, мій син, додому – уперед –

У свій край, у своє століття, у свою годину, – від нас

У Росію – вас, у Росію – мас,

У нашу – країну! у сейчac – країну!

Ви на Марса – країну! у без нас – країну!

Русь для Цветаевой – надбання предків, Росія – не більш як сумний спогад “батьків”, які втратили батьківщину й у яких немає надії знайти її знову, а “дітям” залишається один шлях – додому, на єдину батьківщину, у СРСР. Настільки ж твердо Цветаева дивилася й на своє майбутнє. Особиста драма поетеси переплелася із трагедією століття. Вона побачила звіриний оскал фашизму й встигла проклясти його. Останнє, що Цветаева написала в еміграції, – цикл гнівних антифашистських віршів про розтоптану Чехословаччину, що вона ніжно й віддано любила. Це воістину “плач гніву й любові”, Цветаева втрачала вже надію – рятівну віру в життя. В 1939 році Цветаева вертається на батьківщину. Важко їй далися ці 17 років на чужині. Вона мріяла повернутися в Росію “бажаним і жданним гостем”. Але так не вийшло. Чоловік і дочка піддалися необгрунтованим репресіям. Цветаева оселилася в Москві, готовила збірник віршів. Але отут гримнула війна. Мінливості евакуації закинули Цветаеву спочатку в Чистополь, а потім у Єлабугу. Отут-Те її й наздогнало самітність, про яке вона з таким глибоким почуттям сказала у своїх віршах

Змучена, що втратила віру, 31 серпня 1941 року Марина Іванівна Цветаева покінчило життя самогубством. Могила її загубилася. Довго довелося очікувати й виконання її юнацького пророцтва, що її віршам, “як дорогоцінним винам, настане своя черга”. Марину Цветаеву-Поета не поплутаєш ні з ким іншим. Її вірші можна безпомилково довідатися – по особливому розспіві, неповторним ритмам, по загальній інтонації. “Цветаева – зірка першої величини. Блюзнірство блюзнірств – ставитися до зірки як до джерела світла, енергії або джерелу корисних копалин. Зірки – це всколихающая духовний мир людини тривога, імпульс і очищення роздумів про нескінченність…” – так відгукнувся про творчість М. Цветаевой поет Латвії О. Вици-Етис. Мені здається, що час побачив Марину Цветаеву, визнало її потрібної й покликало. Вона прийшла впевнено, її покликав її годину, її теперішня година.






Образ мазепи у світовій літературі.
Есе на тему: спадщина Марини Цветаевої