Революція у Франції й книга Герцена “З того берега”
Наступили червневі дні. “А врочисто почалися вони,- писав Герцен у книзі “З того берега” (опублікована німецькою мовою в 1850 році, на російському – у Лондоні, в 1855-м). – Двадцять третього числа, години в чотири перед обідом, ішов я берегом Сени… крамниці защіпалися, колони Національної гвардії з лиховісними особами йшли по різних напрямках, небо було покрито хмарами, ішов дощик… сильна блискавка блиснула через хмару, удари грому випливали один за одним, і середь усього цього пролунав мірний, протяжливий звук сполоху із дзвіниці
Уряд “осерчалих крамарів” гарматними ядрами розбило барикади, кулями, картеччю, багнетами загнало повстанців у робочі передмістя, очистило центр ділового, буржуазного, ошатного Парижа. 26 червня почалася розправа. “Ми почули… правильні залпи з невеликими розміщеннями… Ми всі глянули один на одного, у всіх особи були зелені… “Адже це розстрілюють”,- сказали ми в один голос і відвернулися друг від друга. Я пригорнув чоло до скла вікна. За такі
Революція у Франції була розгромлена. “Після бойні, що тривала четверо доби,- пише Герцен,- настала тиша й мир облогового положення; вулиці були ще оточені… Національна гвардія, з лютою й тупою злістю на особі, берегла свої крамниці, загрожуючи багнетом і прикладом… Каваньяк возив із собою в колясці якогось нелюда, що вбив десятки французів. Буржуазія тріумфувала. По бульварах стояли намету, коня гризли бережені дерева Єлисейських полів… скрізь було сіно, кірасирський панцир, сідла; у Тюльерий-ском саду солдати в грат варили суп”.
Це зненацька, неймовірно дико – навіть при узятті Парижа в 1814 році військами антибонапартовской коаліції нічого подібного не відбувалося! Пограбованими, потоптаними копитами кавалерії й чоботями піхоти, що втратила мільйони молодих чоловіків Європа не мстила столиці Наполеона так, як мстив буржуа, що озвірів, власному народу в червні 1848 року
Як це могло трапитися? Чому впала республіка й до влади незабаром прийшов новий диктатор Франції – імператор Наполеон ІІІ? Адже “монархія не має змісту, вона тримається насильством, а від імені “республіка” сильніше б’ється серце” – завжди був переконаний Герцен. Самовладдя – застаріла, менш доконана форма організації суспільства. Людство, здавалося б, давно в цьому переконалося, маса французького народу в республіці бачила здійснення своїх сподівань. Здавалося б, сама історія вела людство до демократичної республіки – вищому досягненню в справі державного устрою. І раптом – це несподіваний відступ, ця незрозуміла нелогічність… Неймовірно! Розум із працею приймає подібні факти. Герцен зосереджено міркував, завзято добираючись до істини. Йому було важливо знати: поразка революції у Франції (а потім і у всій Європі) – це випадковість або закономірність? Він намагається знайти таке революційне навчання, що дозволило б орієнтуватися серед стихійних виступів
Він, по суті, і приїхати^-те сюди потім, щоб опанувати теорією революції й з рє допомогою сприяти пожвавленню визвольного руху Вроссии.
Але виявилося, що ніякої революційної теорії у Франції немає. Революціонерів була безліч: у будь-якому кафі, за десятками столиків засідали вони, “значно й похмуро поглядали з-під пояркових капелюхів з більшими полями, з-під кашкетів з малюсінькими козирками”. Тепер, коли прокотилася хвиля репресій, вони нагадують Герценові паперових драконів, “якими китайці хотіли настращати англійців”. Він називає їх “хористами революції”. Як тло, вони присутні скрізь, але нічого серйозного в них почерпнути не можна. “У їхньому числі є люди добрі, хоробрі, искренно віддані й готові стати під кулю,- погоджується Герцен і додає: – Але більшої частию дуже недалекі й надзвичайні педанти”.
Ціле покоління демократів зложилося напередодні революції у Франції: “Люди з більшим самолюбством, але з малими здатностями, з величезними домаганнями, але без витримки й сили на працю. Легкість, з якої, і те тільки очевидно, спливають знаменитості в революційні часи – вражає молоде покоління, і воно кидається в порожню агітацію; вона привчає їх до сильних потрясінь і відучує від роботи. Життя в кавові й клубах захоплююча, повнні рухи, лестить самолюбству й зовсім не стискує. Спізнитися не можна, трудитися не потрібно, що не зроблено сьогодні, можна зробити завтра, можна й зовсім не робити”.
У його саркастичних зауваженнях щодо цієї богеми революції позначилося розчарування. У цих паперових драконів, звичайно ж, немає ніякої теорії, ніякого революційного методу. “Кавові агітатори”, зрозуміло, не становлять революційного руху: вони лише представляють його. Треба думати, десь у гущавині ховаються теперішні “делатели й двигуни подій,- кров’ю, слізьми й мовленнями яких установлюється новий порядок в історії”. Треба розсунути, відвести убік цю піну на поверхні, щоб побачити за масою “революційних лаццарони” (Герцен міг бути в деяких випадках надзвичайно різким у своїх визначеннях) щирих керівників народу
Де ж вони? От в одному із чергових своїх обходів бачить Герцен у кафі “розпачливих громадян”, які “сиділи за більшими склянками”. Знову катує він їхніми розпитами. І отут зі страхаючою ясністю відкрилося йому: “Немає ніякого плану, немає ніякого сьогодення центра руху, ніякої програми. Натхнення повинне було зійти, як ніколи святий дух на голову апостолів”.
Що це означало? Тільки одне: Герцен умів відмінно звертатися з логікою. Немає ніякої революційної партії зі своєю програмою, чіткою метою, із вченням про стратегію й тактика боротьби. Немає визнаних вождів, що мають право й підставу встати на чолі народу й вести його. Не тому їх ні, що вони відтиснуті “революційними хористами”, а тому, що такий характер рухів у Франції
Ми зараз розуміємо, що в цьому позначилася незрілість демократичного, соціалістичного руху, неминуча незрілість французького пролетаріату, що тільки що вступив у тривалу боротьбу за звільнення своє й свого народу. На чолі його усе ще стояли буржуазно-демократичні діячі. Дрібнобуржуазної революційності, по суті, не потрібно було ніякої теорії, тому що корінні соціальні перетворення не були її метою. Революційна теорія пролетаріату, наукове вчення про соціалізм ужо створювалося К. Марксом і Ф. Энгельсом. Але Герценові спочатку це було невідомо, а потім він вирішив, що воно – не для Росії, тому що в Росії майже немає пролетаріату, а більшість народів становить селянство
Стихійність революційного руху у Франції здивувала Герцена. Неорганізованість уразила. Самовдоволення й авантюризм буржуазних базік обурили його. Звірячий страх і його наслідок – дика жорстокість дрібних власників і крамарів, що озброїлися, потрясли його й запалили в ньому ненависть до самовдоволеного міщанства, до торжествуючої буржуазії. Вони опора реакції; їм потрібна “сильна рука”; вони й викликали Луи-Наполеона – цих примар великого дядька. Це була теперішня драма: Герцен зневірився в революційних можливостях Франції. Більше того, розгром революції він прийняв за ознаку безсумнівного вичерпання енергії західних народів
(1 votes, average: 5,00 out of 5)