Відхід у революційний рух Герцена

Снову перед Герценом встає питання про варіантність у житті окремих людей і в історії народів. Різними шляхами могла б піти життя Матвія. Зложися обставини іншим способом – і інша доля очікувала б його. Однак випадковість не скасовує закономірності. Адже будь-які випадки випадають відповідно до ймовірності. А для маси росіян кріпаків Матвєєв найбільш імовірні, з погляду Герцена, тільки три варіанти життєвого шляху: наверх – шляхом звільнення й за умови, що в нього є можливість придбати професію, “пристойну” для вільної людини; униз

– у двірські, у тяглові селяни або на оброк; залишитися на своєму місці й мріяти про недосяжний (при існуючому становому пристрої суспільства) “послабленні” тягот

Був і четвертий варіант – відхід у революційний рух. Але Герцен, як ми пам’ятаємо, “не бачив революційного народу й не міг вірити в нього”. Масі росіян Матвєєв він залишав долю страждальців: вони чекають, коли герої-революціонери прийдуть, скинуть гнобителів, звільнять народ, освітять його й уведуть у світле царство соціальної справедливості. Не можна вистрибнути зі своєї епохи. Не можна повністю отрешиться від її поглядів, що панують думок,

від властивої їй обмеженості. Герцен був кревним сином свого народу. Він був одним з умнейших росіян людей сорокових років XІX століття, але його знання були обмежені тим рівнем, на якому перебувала суспільна свідомість

Особливо соромливими були для Герцена обмеження, що існували в російському житті. “Для широкої, рвучкої натури Герцена був потрібний простір,- правильно помітив ІІІ їв – гунов.- Була потрібна можливість не тільки мислити вільно, але й виражати свої думки вільно”.

Думка про від’їзд із Росії всі частіше виникала в нього. “Виїхати – означало звільнення від жандармського нагляду, від сваволі влади, від нещадної цензури

1846 рік наближався до кінця. Герцен домігся зняття поліцейського нагляду, виклопотав паспорт для закордонної поїздки й діяльно збирався в дорогу. У газеті з’явилося обов’язкове повідомлення про від’їзд. Його справи були влаштовані. “Весь капітал, отриманий за продані родові маєтки,- повідомляє Т. П. Пассек,- Іван Олексійович, за заповітом, передав дітям своїм: Єгорові Івановичеві сто п’ятдесят тисяч рублів сріблом, Олександрові – триста тисяч рублів сріблом, матері він-двісті тисяч рублів сріблом”.

Герцен їхав заможною людиною. У Росії ніякий стан не могло охоронити його, якби гнів імператора ще раз обрушився на нього. І дійсно: Микола І наказав конфіскувати частину майна Герцена й навіть спробував захопити гроші його матюкай

Герцен їхав, по суті, уже вирішивши не вертатися. Два посилання були грізним застереженням. Служити імператорові й кріпосникам він не бажав; навпроти, він з ними мав намір вступити у відкриту боротьбу. Служити народу – прямо, відверто – було неможливо. Обмежити свою діяльність освітою – підготувати собі на зміну покоління майбутніх бійців? Звичайно, можна й потрібно перевиховувати людей, щоб збудити в них прагнення до кращого життя… Але адже це означає, що соціальні обставини залишаються недоторканими! Але ж вони-те формують людські характери; виходить, праця по перевихованню всього народу розтягнеться надовго, дуже надовго, може бути, на століття. Тому що весь апарат насильства, вся система суспільних відносин у царській Росії, охоронювана багнетами, нагайками, різками, каторгою, будуть протидіяти демократичним вихователям народу

Потрібні інші засоби, міркував Герцен. Шляхом революції можна провести рішучі перетворення. Треба змінити силою, революційним шляхом соціальні умови – тоді почнеться зміна й людини. Революція змете купку визискувачів, розіб’є окови народу й відкриє шлях ксоциализму.

Там, на Заході, уже закипає новий вал революції – не буржуазно-демократичної, як хотілося вірити Герценові, а соціалістичної. Там, на Заході, робітники в блузах поєднуються, споюють свої сили, готуються до нових боїв. Пролетаріат, навчений досвідом колишніх повстань і поразок, уже не віддасть своїх завоювань буржуазним горланям і інтриганам, завжди готовим осідлати революційний рух і захопити владу

Так здавалося Герценові тоді, напередодні від’їзду з Росії. Не всього його очікування, як ми побачимо далі, збудуться; безліч розчарувань прийде пережити йому. Однак він не відступить від своєї мети. Художні задуми стали поступово відсуватися на другий план. За рубежем почата була повість “Борг насамперед” і створювалися, аж до останніх днів, художні спогади “Колишнє й думи” – найбільший добуток у творчій спадщині Герцена. Однак задуми відверто політичної властивості тепер тіснять всі інші починання й здобувають головне значення в житті Герцена. Герцен активно входив у саму гущавину європейського революційного руху. Колись тільки літератор і філософ, приречений у миколаївській Росії на кабінетну роботу й гурткове спілкування, він у перші ж два роки перебування на Заході перетворився у відомого суспільного діяча. Він став видним революціонером і великим теоретиком соціалізму

“Настав громовий 1848 рік”,- згадував Герцен. Революція закипає, піднімається по всій Європі й, здавалося, має цього разу досить сил, щоб змести всі перешкоди на шляху людства до демократії й соціалізму

14 січня Герцен з римських газет довідався про повстання в Сицилії, що входила тоді до складу Неаполітанського королівства. Ця звістка захопила його в Неаполь. Там король Фердинанд ІІ зробив змушену поступку й 11 лютого “даровал” конституцію. “Якийсь ентузіазм охопив все місто”,- писав Герцен, сам захоплений загальним підйомом

22 лютого спалахнуло повстання в Парижі, король Луи-Филипп був скинутий, утворився Тимчасовий уряд, і три дні через скасована монархія. Франція знову стала республікою. Герцена спричинило з Неаполя в Париж, ближче до центра соціально-політичних потрясінь. Він ще перебував у Римі, коли прийшла звістка про повстання у Відні 13 березня 1848 року. Із працею вірилося, що в реакційній Австрії, що виконувала роль одного із трьох всеєвропейських жандармів, могло відбутися таке “подія, який ніхто не чекав”, визнавався Герцен

Потік розливався вшир, розтрощував перешкоди. Навіть тато Пий ІX змушений був відступити й дати Риму “худу й виродливу конституцію”. 18 березня 1848 року Милан повстав проти австрійського панування. Герцен брав участь у демонстрації співчуття повсталої, а потім у мітингу; Гонзалес, один з італійських діячів, назвав його “одним з наших”.

5 травня 1848 року Герцени добралися, нарешті, до Парижа. “Я був у нестямі від радості!” – згадував оп. Тут він, за його словами, був “з ранку до ночі на вулиці”, придивлявся до ходу подій, обмірковував їх, гарячково очікував, що піде далі. Йому хотілося вірити: ще одне зусилля народу – і буде повалене остання перешкода, буде розігнане Тимчасовий уряд, що не виправдало надій трудового люду й відкрито, що встало на захист власників. Але щось насторожувало Герцена, начебто темне передчуття млоїло його.






Поразка чи перемога жульєна сореля.
Відхід у революційний рух Герцена