“Чорна злість, свята злість” (О. Блок і революція)

Невідворотність відплати. Мабуть, це головне у блоківському сприйнятті революції. Занадто довго у країні панували приниження, і “бруд, і морок, і убогість”. Занадто довго правили “ситі”. Капіталізм сприймався Блоком як щось далеке, диявольське, демонічне. Безправні, замучені непосильною працею роботяги, зігнуті спини – це життя. Але жовті, як очі нічного звіра, вікна, цей “недвижний хтось, чорний хтось”, що то вважає народ, то недобре сміється – хто він? Це опис фабрики в однойменному вірші.

…Недвижний хтось, чорний хтось Людей уважає в тиші. Я чую все з моєї вершини: Він мідним голосом кличе Зігнути змучені спини внизу, Що зібрався народ. Вони ввійдуть і розбредуться, Навалять на спини лантухи, І в жовтих вікнах засміються, Що цих жебраків провели.

І на тлі вбогості селян і робітників – убогість існування тих, кому з волі долі дісталося більш благополучне життя. І що ж – “вони нудьгували, і не жили”, це благополучне життя було абсолютно порожнє і нікчемне, чинні обіди, якісь баби.. І – збурювання тому, що “стривожено їхній прогнилий хлів”.

“Сичать пергаментні мовлення, із працею ворушаться мозки”… На порозі революція 1905 року. І палять їм слух благання про хліб І червоний сміх чужих прапорів! Старий світ доживає останні дні. Бог з ним, нехай доживає, але “чистим дітям непристойно їхню стару нудьгу наслідувати”. Революція – перша, провальна – виявляється трагічною і кривавою. Гинуть безневинні люди.

Ішли на приступ. Прямо в груди Багнет наточений спрямований. Хтось крикнув: “Будь прославлений!” Хтось шепотить: “Не забудь!” Поруч упав, сплеснувши руками, І над ним зімкнулася рать. Хтось б’ється під ногами, Хто – не час згадувати. Тільки в пам’яті веселій Десь спалахнула свіча. І пройшли, юрбою важкою Тіло тепле топчучи… Але тоді все заслоняє романтика: Що ж! Голосніше буде скрегіт, Солодшою біль і яскравіше смерть!

Не жаль такого життя – повного безглуздої, що отупляє роботи. Не жаль і такого минулого з його мертвущою нудьгою і вульгарністю, з його задушливою несправедливістю. Хочеться змін, про революції мариться, як про грозу – що гримне, очистить, освіжить. Та і скільки народу терпіти?

У голодній і хворий, неволі І день не в день, і рік не в рік. Коли ж всколоситься поле, Зітхне скривджений народ?

Невідворотність революції розуміли практично все. Але от – гримнула. І що ж? Терор, розруха, первісна дикість. Блок так пояснював те, що діється в країні: “Чому дірявлять древній собор? – Тому, що сто років тут ожирілий поп, ікаючи, хабарничав і торгував горілкою. Чому гадят у люб’язних серцю панських садибах? – Тому, що там насилували і пороли дівок: не в того пана, так у сусіда”. Він писав про те, що до революції примазалися “сотні шахраїв, провокаторів, чорносотенців, людей, що люблять погріти руки”. Він ще не знав, як багато буде цих що примазалися, і скільки влади вони приберуть до рук… Поки інтелігенція оплакує загублену Росію, Блок пише “Дванадцять”. І старий світ у поемі, “хвіст, що піджав”, – це дурна бабуся-курка, буржуй, “як пес голодний”, брюхатий поп, бариня в каракулі… І – все. Ні, він не ідеалізує тих. Що прийшли на зміну. Всі ці Петькі і Андрюхі з їх “смутною злістю”, що кипить у груді, з безглуздим вбивством, у пошуках “незримого ворога”, “до всього готові, нічого не жаль” – все це далеко від досконалості. Але з ними – Ісус Христос.

Тому що з ким і бути Йому, якщо не із приниженими, позбавленими любові, тепла, – не із сильними ж світу цього! Колись Блок втратив гаряче кохану дружину – тому що не бачив, не зауважував живу людину за придуманим образом. Тепер він так само ідеалізує революцію, не в силах повірити у неправильність обраного Росією шляху. Він помер дуже рано, у 1921 році. Це, можливо, врятувало його від більш гіркої долі – загинути від рук тих, кого славив, в ім’я ідеї зневажаючи такими “дрібними” трагедіями, як покалічені долі, страти…






Подорож до киева.
“Чорна злість, свята злість” (О. Блок і революція)