Реальна фантастичність у романі Г. Г. Маркеса “Сто років самоти”

Фантастичне й реальне в його книжках перемішані, сплавлені одне з одним.

Д. Затонський

Габріель Гарсіа Маркес – латиноамериканський колумбійський письменник. Ім’я письменника запам’ятовується досить легко – воно є милозвучним і вишуканим. Варто сказати, що так само віртуозно звучать і інші назви – Латинська Америка, Колумбія, Аракатака… Навіть не читаючи книжок Габріеля Гарсіа Маркеса, можна сказати, що у цього письменника має бути щось незвичайне в стилі, у житті, у творчості. “Магічний реалізм” – ось основний елемент творчості Маркеса. І справді, щось магічне є в усьому, що пов’язане з ним. Магія оточувала письменника з дитинства. Як і кожен із нас, у дитинстві він слухав казки, легенди, які розповідала йому бабуся. Малого зачаровував світ фантастики, де люди могли літати, як птахи, де вони могли перемагати волохатих чудовиськ і величезних зміїв. Хіба це казка? Ні – це реальність! Письменник напише про це пізніше: “слід розповідати про все так, як розповідали мої бабуся і дідусь”, тобто, треба самому вірити в те, що говориш, і тоді це буде цікаво іншим. Габріель Гарсіа Маркес вірив, що наш світ – це світ, у якому реальне поєднане з фантастичним. Людям потрібно тільки не закривати очі на те, що існує довкола. Адже наші вимисли не такі вже й вимисли – це наше життя.

Мене вразило відкриття, яке прийшло до мене після прочитання слів Маркеса, які він сказав при врученні йому Нобелівської премії. Смисл їх у тому, що письменники завжди створювали щось неймовірне, фантастичне. Проходив час – і фантастика ставала реальністю. Так от, Маркес пропонує створювати позитивну фантастику, “де ніхто не вирішуватиме за інших, як їм умирати, де пануватиме істинна любов і уможливиться щастя”. Справді, наші позитивні думки акумулюються та створюють позитив, а страхіття породжують негатив.

У романі “Сто років самоти” показані шість поколінь роду Буендіа. Здається, історія має бути захоплюючою. Хосе Аркадіо Буендіа стає засновником роду. Він у селищі користується повагою, будинок його наповнений сонцем і світлом. Він тягнеться до прогресу, тому всі “фокуси” циганів його так цікавлять. У той же час він страшенно самотній. Ця риса стане визначальною для усіх Буендіа. Письменник наділяє різних своїх героїв не тільки однаковими рисами характеру, але й однаковими іменами. Імена Хосе Аркадіо та Ауреліано зустрічаються найчастіше. У родині кожен носить на собі відтінок самотності, але відлюдкуватість кожного виникла не одразу, а в ході життя з різних причин. Над родом висить прокляття. Хосе Аркадіо намагається розшифрувати давній манускрипт, який йому дістався від цигана Мелькіадеса. Циган помирає, але Хосе Аркадіо продовжує з ним спілкуватися, бо той ніби воскресає й поселяється в домі Буендіа. Та й після смерті самого старійшини роду з ним продовжує спілкуватися дружина Урсула – для неї він так і залишився сидіти під деревом, де помер, і сюди вона приходить, щоб поговорити...

з чоловіком про домашні справи. Для цих людей не існує різниці в словах “життя” і “смерть”. Для них ніщо нікуди не зникає, а живі й мертві живуть в єдиному світі. По вулицях розгулюють привиди, місцеві мешканці бояться “похмурого міста”, багатоголового дракона, якого викликали на розправу з бунтівниками. Де тут реальність і де тут казка? Чарівні дороги приводять циганів у Макондо, такими ж казковими є дороги полковника Ауреліано, який шукає для себе найкрасивішу жінку на світі. Або ось Амаранта – вона намагається відтягнути термін смерті. Якось до неї прийшла жінка в синьому платті та наказала їй шити саван. Це сама смерть прийшла, але так звичайно вбрана. Наказ порушувати не можна, але людина – хитре створіння. Амаранта шиє, але не спішить – роботу можна зробити за тиждень, за рік, а можна й розтягти на довгі роки… Не всі казки, віщування стають правдою. Так, Ауреліано Хосе на картах випало сімейне щастя, шестеро дітей і довге щасливе життя, а замість усього цього – куля в груди. “Ця куля, певне, погано розбиралася у віщуваннях карт”, – сміється письменник.

Який висновок можна зробити, прочитавши роман “Сто років самоти”? У першу чергу, мені здається, автор хоче сказати людям, що не потрібно бути гордими й злими. За свої погані справи люди будуть покарані. Можливо, все є фатальним і нічого змінити не можна – адже у манускрипті було написано про останніх із роду Буендіа: у Амаранти Урсули та Ауреліано Бабілонья народиться дитина з свинячим хвостиком. Це й буде кінцем роду. Фатум не об’їдеш на коні. А може, й не так? Адже не завжди віщування справджувалися. Думаю, якщо б люди виправилися, не чинили зла, поводилися по-людськи, то й доля їхня в загадковому манускрипті була б змінена. Бо, наприклад, Ауреліано Другий символізує собою зажерливу свиноподібність. Наввипередки зі Слонихою він доводить свою ненаситність: “кожен випив соку з п’ятдесяти апельсинів, вісім літрів кави і тридцять яєць”. Люди обміліли. їхні прагнення зводяться до прагнень тварин. Не більше того. А для таких людей не може бути майбутнього. Рід має померти, перевестися, бо нічого морального не приніс із собою в цей світ. Маркес звертає нашу увагу на те, що люди мають бути духовно вищими істотами, ніж тварини. Якщо ж вони цього не роблять, то вони приречені на самотність і на виродження.

За магічністю, фантастикою у Маркеса приховані речі, які нагадують про моральне обличчя людини, про те, що людина відповідальна за усі свої вчинки, а в разі негідного життя варто чекати покарання. Письменник “відмовляється прийняти кінець людини” і кличе нас творити щастя власними руками, добрими справами та багатою уявою. Щедра й гуманна фантастика подарує нам таке ж щедре й гуманне життя. Казка стане реальністю, але потрібно придумати гарну казку – так я розумію Маркеса.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...