Доля села 1920-1930-х років у романі М. Олексєєва “Забіяки”
В автобіографічному романі М. Олексєєва “Забіяки”, написаному у 1981 році, дія відбувається наприкінці 20-х – початку 30-х років у селі Монастирському. Складний час у житті російського села – період колективізації – автор показує через сприйняття дитини Миханькі Хохлова. Тому сільський світ розкривається перед нами дитячими очами. Саме це надає особливу жвавість у сприйнятті читачем життя села, а автобіографічність роману робить гірке оповідання про трагічну долю російського села правдивим. Михайло Олексєєв описує сільські будні.
Дитячі спостереження за дорослими дуже точні і цікаві, вони дають подання про жителів села. У першу чергу про родичів головного героя: непутящого батьку, що служив секретарем сільради, старшого брата батька Петра Михайловича, якого усі в сім’ї кликали тятею, діда Мишу, найдорожчого для хлопчика після матері людину.
У центрі оповідання роману – випадкова бійка між
Новий голова сільської Ради Воронін провів розкуркулювання дуже швидко. Однак “хтось знайшов, що відсоток “ліквідованих” щодо загального числа жителів села занадто малий, щоб провести під ним риску і поставити крапку, і розпорядився продовжити кампанію по розкуркулюванню…”. У результаті у другій хвилі кампанії виявилися і сім’ї деяких “знову спечених колгоспників, що встигли відвести на загальний двір своїх коней”. М. Олексєєв засуджує способи, якими проводилася суцільна колективізація у селі. Про його відношення до розкуркулювання самі за себе говорять такі рядки у романі: “І к тому моменту, коли ці перегини були рішучим образом засуджені, названі “запамороченням від успіхів”, третина села, що нараховувала понад шістсот дворів, немов би випарувалася…”. Автор показує, наскільки трагічними були наслідки великого перелому в селі. Долі селянських сімей були покалічені. В одному з ліричних відступів у романі М. Олексєєв пише: “Говорять, що шляхи господа несповідимі. Яка цікава, захоплююча картина з’явилася б нам з-під пера того, кому вдалося б простежити долю кожного з нас так, як зложилася вона від рубежу, позначеного тридцятим роком, до нинішніх днів!”.
У своєму романі Михайло Олексєєв зробив таку спробу. І нехай ми бачимо долі деяких, але вони досить показові. Так, у свій час незаконно розкуркулений Авраам Кузьмич Сергєєв, що жагуче бажав працювати в колгоспі, поповнив тоді, у тридцяті роки, “собою і шістьома синами робітничий клас столиці”. Частина людей осіла в селищі Тяньзин біля Саратова, де у них була яка-небудь незначна державна служба. Згодом вони вмовили переїхати туди родичів, тому що в цьому селищі не потрібно було чекати, “у що обернеться твій трудодень по осені, у сто або триста грамів зерна”: невеликий город біля Саратівського ринку забезпечував їжу будь-якій роботящій людині.
“У результаті на селі все більше і більше нараховувалося хат із забитими вікнами, які швидко заростали лободою… дворами”, – з гіркотою пише М. Олексєєв. Саме це і призвело до голоду 1933 року, про який мова йде у романі. У результаті кампанії по розкуркулюванню в селі не було кому працювати. Тим більше, що в число “ліквідованих” попадали навіть ті, хто не заперечував проти роботи в колгоспі. Роман Михайла Олексєєва “Забіяки” є майже документальним свідченням переломного в житті російського села часу. Автор правдиво зобразив не тільки сам процес колективізації, але і показав, наскільки страшними були його наслідки.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)