Проза Буніна: розповіді про сільське життя

Проза Буніна починається з розповідей про сільське життя (“Перевал”, “Танька”, “На край світу”) з її безжальністю, злиднями, безвихіддю. А. Чехов зазначив лаконізм і насиченість бунинского розповіді, порівнявши його розповіді зі “згущеним бульйоном”. У ранніх творах відчувалася і іншу якість прози Буніна – її музикальність, ритмічність. Відомо його зізнання: “Я, мабуть, народжений все-таки віршотворцем. Тургенєв теж був поетом перш за все. Для нього головне в оповіданні був звук, а всі решта – це так. Для мене головне

– знайти звук. Як тільки я його знайшов – все інше дається саме собою “.

У ранній прозі складаються естетичні та світоглядні основи творчості Буніна. По-перше, це усвідомлення цінності життя як критерій моральності, по-друге, це думка про самотність, безпорадності людини перед хаосом світобудови і жорстокістю життя, сприйняття краси (будь то природа, мистецтво чи любов) як порятунку від самотності і смерті. Це світовідчуття знаходило вираз в метафорах Бунінська ранніх віршів і оповідань – “таємнича ніч”, “холодний туман”, “темніють долина”, на тлі яких розкривається настрій героя і які стають

символами його душі. На закиди критики в зайвій відданості природі відповідав: “Це трохи не так, адже я протокольно про природу не пишу. Я пишу або про красу, в чому б вона не була, або ж даю читачеві, в міру сил, з природою частину своєї душі. І хіба частина моєї душі гірше якого-небудь Івана Петровича, якого я зображу? “

Один з найбільш характерних оповідань Буніна 90-х рр.. – “На край світу”, що дав назву цілій збірці. Тема оповідання пов’язана з переселенням українських селян на нові землі в Сибіру. Бунін оповідає про епізод з життя старого селянина Василя Шкут, вся сім’я якого – сини, невістки, онуки – змушена перебиратися на нові землі, а він залишається у своєму селі один, тому що не вистачило 600 рублів на переїзд. Люди, які будуть жити в його хаті, дозволяють йому дожити в ній, поки він не помре. “Це треба зробити якнайшвидше”, – думає Василь Шкуть.

Ледве позначивши сюжет, Бунін виводить всю тему міграція за межі соціальної, історичної життя у позаісторичне, загальне час. Переселення поставлено в історичний ряд подій народного життя, зміна яких, за задумом Буніна, повинна підтвердити думку про минущості земного життя і споконвічності і святості людського горя. У цьому перекладі конкретно-побутового часу під позаісторичне, в розширенні простору значна роль Бунінська метафор, народних українських пісень, особливого, поетичного синтаксису, заснованого на повторах: “Багато сліз впало на цьому місці і в минулі дні. Стояли тут колись споряджені в далекий шлях “лицарі”. Вони теж прощалися, як перед смертю, і з дітьми, і з дружинами, і не в одному серці заздалегідь звучала тоді величаво-сумна дума. Вперше після еміграції Буніна, вийшло зібрання його творів і написав вступну статтю до нього, відзначає в ній, що головне в оповіданні “На край світу” – “неголосна, стримана, але сумна, глибока музика народної трагедії. І це так, якщо під народної трагедією розуміти миттєвість буття земного “якихось істот, які проживуть мить і поступляться місцем іншим таким же – знову хвилюватися і радіти і так само безслідно зникнути з лиця землі”.

У 900-і рр.. в прозі Буніна посилюється роль авторського та ліричного начал в оповіданні. Він пише оповідання “Антонівські яблука” (1900), безсюжетний, що складається з ряду імпресіоністичних картин життя села ще з часів кріпосного права. Деякими сучасниками Буніна розповідь був зустрінутий з подивом. В одній з рецензій говорилося: “Бунін пише гарно, розумно, барвисто, читаєш його із задоволенням і все ніяк не дочитати до головного”, оскільки “він описує все, що попадеться під руку”. Подібні звинувачення у великій кількості “випадкового” і відсутності “головного” іноді чуються й зараз. Якщо уважно вчитатися в розповідь, стає ясно, наскільки безпідставні ці звинувачення. Таким уважним і розумним читачем виявився В. Катаєв, блискуче проаналізував “Антонівські яблука”. Ознайомимося з цим аналізом.

Дійсно, на перший погляд здається, що ця оповідь – про чудовій здатності відновити картину минулого, згадавши вдихали колись запахи. Весь розповідь напоєне запахом стиглих антоновських яблук – запахом меду та осінньої свіжості. Він розлитий над поріділим осіннім садом, антонівськими яблуками пахне все село в урожайний рік. І згасання колишнього укладу життя передається так: “Запах антоновських яблук зникає з поміщицьких садиб”.

Пам’ять про запахи поєднується з пам’яттю про звуки, фарбах, пам’яттю дотику: “… Прохолодну тишу ранку порушує тільки сите квохтанье дроздів на коралових горобинах в гущавині саду, голоси, та гучний стукіт звузлує у заходи і діжки яблук”;
* “З насолодою відчуваєш під собою слизьку шкіру сідла, проїжджаючи по Висілками на полювання”;
* “Гавкнув десь далеко собака, їй пристрасно і жалібно відповіла інша, третя – і раптом весь ліс загримів, точно він весь скляний, від бурхливого гавкання і крику”.
* Всі ці звукові, мальовничі деталі – невипадкові штрихи на тлі головного.






Щастя як я його розумію твір.
Проза Буніна: розповіді про сільське життя