Короткий сюжет оповідання Буніна “Антоновські яблука”

Опис рідної природи займає особливе місце у творчості І. А. Буніна. Його дитинство пройшло серед орловських лісів і полів, і краса російського краю – те яскрав, помітна, те скромна й сумна – назавжди скорила серце письменника

Оповідання “Антоновські яблука” – одне із самих ліричних і поетичних творів Буніна. Його можна назвати віршем у прозі. Досить прочитати кілька рядків, щоб перейнятися зачаруванням ранньої осені, відчути всю принадність короткої, але чудесної пори жіночого літа: “Пам’ятаю великий, весь золотий, підсохлий

і поріділий сад, пам’ятаю кленові алеї, тонкий аромат опалого листя й – запах антонівських яблук, запах меду й осінньої свіжості. Повітря так чисте, точно його зовсім ні, по всьому саду лунають голоси й скрип возів”.

Росія з’являється в Буніна в принадності прохолодних днів, спокої полів, що дзенькають далечіней і широких просторів. “Місцевість рівна, видно далеко. Небо легке й таке просторе й глибоке… Навколо розкидаються широкими косяками свіжої, пишно-зелені озимини… А в ясну далечінь тікають чітко видні телеграфні стовпи, і дроту їх, як срібні струни, сковзають по схилі ясного неба”.

Письменник

мав дивне й рідке чуття на фарби, тонко почував всі відтінки колірної гами. “Фарба народжує захід, світло – фарбу, а звук відновлює ряд дивно точних картин”, – писав К. Г. Паустовский. Читаючи “Антоновські яблука”, переконуєшся в тім, наскільки вірно відзначена ця особливість бунинской прози. Немов сам відчуваєш захід яблук, житньої соломи, запашний дим багаття, бачиш багряне полум’я, що палає в куреня, гігантські тіні, що рухаються по землі

З неосяжної безлічі слів письменник безпомилково вибирає найбільш точні, сильні й мальовничі. І от перед нами картина, написана дивно яскравими й соковитими мазками: “На ранній зорі, коли ще кричать півні й по^-чорному димляться хати, розгорнеш, бувало, вікно в прохолодний сад, наповнений лілуватим туманом, крізь який яскраво блищить подекуди ранкове сонце, і не стерпиш – велиш скоріше сідлати кінь, а сам побіжиш умиватися на ставок. Дрібне листя майже вся облетіла із прибережних лозин, і суки протягають на бірюзовому небі”.

Бунін однаково гостро й тонко бачить усе: і ранню погожу осінь, і среднерусское літо, і похмуру зиму. Російський пейзаж з його скромною соромливою красою знайшов у ньому свого співака

Дивує й захоплює прекрасне володіння словом і тонке почуття рідної мови, характерні для Буніна. Його проза має ритм і внутрішню мелодію, як вірші й музика. “Мова Буніна простий, майже скупий, чистий і мальовничий, – писав К. Г. Паустовский. – Але разом з тим він незвичайно багатий в образному й звуковому відношеннях – від кімвального співу до дзенькоту джерельної води, від розміряної карбованості до інтонацій дивно ніжних, від легкого наспіву до

Біблійних викриттів, щогримлять, а від них – до чіткої, разючої мови орловських селян”.

Поетичне бачення миру не вступає в оповіданні Буніна в протиріччя з життєвою реальністю. У ньому ми зустрічаємося з багатьма людьми, портрети яких написані з різанням, що часом приголомшує силою. От проходять перед нашим поглядом селяни – “жваві дівки-однодворки”, “панські” у своїх гарні й грубих, дикунських костюмах”, “хлопчиська в білих замашних сорочках”, старі – “…високий, більший і білі як лунь”, що розорилися поміщики. “Дрібнопомісним” і їхнього життя письменник приділяє особливу увагу. Це Росія, що йде в минуле. Час цих людей проходить. Бунін з ніжною ностальгією згадує тіточку Ганну Герасимівну і її садибу. Запах яблук і липового кольору воскрешає в його пам’яті старий будинок і сад, “останніх могікан двірського стану” – колишніх кріпаків. Будинок славився гостинністю. “І затишно почував себе гість у цьому гнізді, під бірюзовим осіннім небом!”

А як прекрасної здається полювання в прозорі й холодні дні початку жовтня! Дуже виразний і ефектний портрет Арсенія Семеновича, у садибі якого часто бував герой оповідання. Доля цієї людини зложилася трагічно, як і в багатьох дрібнопомісних, збіднілих до жебрання

Томливо течуть сірий, одноманітний будень “нескладного й безглуздого життя”, які призначено тягнути мешканцеві “дворянського гнізда, що розоряється,”. Але, незважаючи на те, що таке існування несе ознаки занепаду й виродження, Бунін знаходить у ньому своєрідну поезію. “Гарна й дрібнопомісне життя!” – говорить він. Досліджуючи росіянку дійсність, селянське й поміщицьке життя, письменник бачить те, що до нього ніхто не зауважував: подібність як способу життя, так і характерів мужика й пана: “Склад середнього дворянського життя ще й за моєї пам’яті, – дуже недавно, – мав багато загального зі складом багатого мужицького життя по своїй діловитості й сільському старосвітському благополуччі”. Незважаючи на елегійність і спокій оповідання, у рядках оповідання відчувається біль за дух здичавіння й виродження, за селянську й поміщицьку Росію, що переживала період падіння, матеріального й морального

“Антоновські яблука” – це вираження глибокої й поетичної любові до своєї країни. І. А. Бунін прожив складне життя: він багато бачив, знав, трудився, любив і ненавидів, іноді помилявся, але на все життя його найбільшою й незмінною любов’ю була батьківщина – Росія






Лист до лукаша з лісової пісні.
Короткий сюжет оповідання Буніна “Антоновські яблука”