Постмодерністські переліки Павича та Андруховича

Якщо подібні постмодерністські переліки Павича називають “гомерівськими”, то в Андруховича їх схильні порівнювати з відомими переліками І. Котляревського, маючи на увазі схожі варіації з “Енеїдою” на рівні “риторикосемантичного синонімічного додавання чи віднімання” (Т. Гундорова) – так створюється словесноігровий образ світу, для розпізнавання якого необхідні хоча б ” поодинокі спалахи культурної пам’яті читача”: “…Можна було просто вимовляти вголос ці імена, ці поняття, ці назви, безумовно, в такий спосіб

цілком реально досягти нірвани, чи бодай просвітлення, як досягають його індуси від перманентного “Ом”, таким чином, увага: про Канову Казанову і Сан Козму Сан Феліче ля Феніче про Карпаччо катеначчо Негропонте про Поццетто Поццольонго й Фалієра Венієра Кастельфранко Бергамаско… й Санто Віно і Санта Граппа й Санті Тортелліні і Санта Паста… і баста!

Віднині це моя щоденна венеційська молитва” (“Перверзія”). Такі переліки, як стверджують критики, врештірешт втрачають здатність репрезентувати будьщо (свідомість віддає перевагу фонетиці і ритму, не покладаючись більше на зміст), стають зовнішніми атрибутами

постмодерністського письма: це вже не словесна гра, а швидше – декорації, хоча слід визнати, що усі ці специфічні антропоніми в Андруховича мають непереборну притягальну силу – це своєрідна авторська метамова, яка посвоєму володіє інформаційною потенцією (на кшталт вілла “Мелюзина”, містечко Поссенгофен, дзвіниця Санта Марія дель Фйзре та ін.).

А улюблені теми перетворення світу на карнавал, лабіринти міст, життя богемних письменниківперсонажів, карнавальні свята і міжнародні симпозіуми, таємні розвідки і бенкети нечистої сили, занепокоєння творчою долею України на мапі світу тощо – допомагають створити такі текстипастиші, кодування в яких іде на рівні мови, мовлення та письма (гра власними назвами, залучення маргінальних жанрів, різноманітне графічне оформлення тексту тощо ) Так, в текст свого роману “Перверзія”(1996) Андрухович увійшов з “пакетом документів”, які, з одного боку, допомагають читачеві йти по сліду зникнення у Венеції головного героя українського поета Стаса Перфецького, а з іншого – “монтують” тіло постмодерністського роману: нотатники, роздрук аудіо і комп’ютерних записі, газетні інтерв’ю, слідча хррніка, програмкизапрошення на конференцію, довідники телефонів тощо.

Поліфонічність мови Андруховича в тому і полягає, що в ній міцно переплелися іронія, гротеск, містика і еротика, а “преманентні забави” з мовою на тлі авантюрнодетективних історій стають тією сумішшю, що спричиняють читацький успіх його творів. Розбудовуючи авантюрний, любовноеротичний, фантастичний сюжетні мотиви, Ю. Андрухович, з одного боку, віддає данину моді, розважаючи читача і таким чином привертаючи його увагу, а з іншого – демонструє можливість “елітарної начинки” цих жанрів. Нібито даючи масовій публіці те, чого вона від нього очікує, письменник виховує читача, прищеплює йому смак до цікавої і водночас інтелектуальної літератури. Втім, для тих, хто вбачає в ідеології постмодернізму шлях оргії, хаосу, вакханалії нездар, що “одержимі комплексом герострата”, серб Павич і українець

Андрухович усього лише “продвинуті інтелектуали, що загралися у свої словесні ігри”. Виявляється, легше навішати ярлика, ніж зрозуміти постмодернізм, який багато зробив для того, щоб звільнити мислення людини від спрощених схем і застиглих стереотипів. Прийнявши усі “Іедо агііз” нової культури, письменники створюють Мистецтво слова, єдність, гармонію духу, повертають читача від кічу до справжніх життєвих цінностей.






Батьківщину не вибирають.
Постмодерністські переліки Павича та Андруховича