Трагічність поезії М. Цветаевої

Життя й творчість М. Цветаевої відзначені напруженою трагедійністю. Її стихія – щиросердечне горіння, безмірність почуттів, постійний вихід за межі норми, стан конфлікту з навколишнім світом:

Що ж мені робити, співакові й первістку,
У світі, де наичернейший – сірий!
Де вдохновенье зберігають, як у термосі!
Із цією безмірністю у світі мер?!

Ці рядки – втілення розпачливої самітності. Дійсно, доля переслідувала М. Цветаеву з рідкою жорстокістю. Вона завжди була знедолена й страшно самотня

Відчуття свого “сирітства”

і “круглої самітності” було для неї прокльоном, джерелом невгаваючого щиросердечного болю:

Під свист дурня й міщанина сміх
Одна з усіх – за всіх – противу всіх!
Цей голосний заклик у небесні порожнечі

Трагедія полягала в тому, що в поетеси не було ніякої можливості пристосуватися до навколишнього світу, і, безмірно тяготячись самітністю, вона збільшувала його своїм бунтарством, викликом:

Руку на серце положа:
Я не знатна пані!
Я – заколотниця чолом і чревом.

Тому любов у поетичному світі М. Цветаевой – завжди трагедія, двобій фатальний, завжди суперечка, конфлікт. Її любовна лірика

– шалена, буквально заливчастим болем:

Де б ти не був – тебе наздожену
Вистраждаю – і поверну назад.
Перестраждай же мене!
Я всюди: Зорі й руди я, хліб і подих,
Есмь я й буду я, і добуду
Губи – як душу добуде Бог

Перед нами дійсно – “крик розпоротого нутра”. Постійно “витиснута в себе, в единоличье почуттів”, незважаючи на браваду, зухвалий виклик, М. Цветаева все життя запекло шукала співчуття, відгуку, розуміння. Навряд чи можна в іншого поета знайти настільки часте пряме звертання до читача, до нащадків, такий гранично щирий, довірчий тон, таку оголеність почуттів:

До вас усім – що мені, ні в чому не міри, що знала
Чужі й свої?!
Я звертаюся із требованьем віри
И с проханням олюбви.

В еміграції М. Цветаева як би втратила грунт, залишилася наодинці із собою, без читача, наодинці зі своїм сум’яттям, зі своєю трагедією. Тут уже трагедію переживало саме поетичне слово. Прагнучи до стислості й швидкості (втім, це було властиво М. Цветаевой і раніше), вона створювала настільки складну й темну віршовану мову, що читачеві було дуже важко сприймати її добутку. Заплутаний синтаксис, пропущені і які мається на увазі дієслова, умовчання – все це перетворювало її вірші в ребуси:

Спорий бог,
Швидкий бог
Шпори в бік – бог!
Зліт, сплеск, всхлест, охлест – бог,
Сам чорт на веслах – бог

У принципі, саме поетичне ремесло для М. Цветаевой завжди було трагедійним. Поет ніколи не збігається зі своєю епохою, із читачем:

Двадцятого столетья – він,
А я – до всякого столетья.

Поет відділений від сучасності причетністю до таємниць буття, але це не рятує його від жорстокості навколишнього світу. Доля М. Цветаевой була трагична. Але вона завжди говорила, що “глибина страждання не може зрівнятися з порожнечею щастя”. І, напевно, тільки страждаючи, можна наповнити вірші таким почуттям, такою енергією, як у М. Цветаевой.






Аналіз гімн красі бодлер.
Трагічність поезії М. Цветаевої