Постмодернізм як специфічне соціокультурне явище

Постмодернізм як специфічне соціокультурне явище, що значною мірою визначило загальний стан у сфері духовності останньої чверті XX століття, приніс із собою новий спосіб світовідчуття. Серед домінантних рис постмодерністської парадигми визначають аксіологічний плюралізм, багатовимірність, кліпово-контекстуальні та асоціативно-пародійні закони, змішання різних літературних традицій, норм, пресинг різних дискурсів, а також обов’язковий культ невизначеності, неясності, пропусків, помилок та мовних ігор.

Якщо на рахунок Модерну, на

думку Є. Волощук, записують такі фундаментальні відкриття, як психоаналіз, теорію відносності, квантову механіку, структурну лінгвістику, кібернетику та інший “комплекс оновлення культури”, то Постмодернізм, гаслами якого нищівна критика називає “психопатичні симптоми з присмаками некрофільства” (на кшталт “деконструкція”, “шизоаналіз”, “смерть автора”, ризома”, “смерть суб’єкту”, “смерть метадискурсу”, “децентрація” тощо), багато зробив, аби на новій духовно-мистецькій арені, що змінить постмодернізм, трансформувався його позитивний досвід: нова ідеологія буде не тотальною,
а плюралістичною, і, можливо, наріжним каменем її стане життєствердна настанова – “біофілійна на противагу некрофілійній”. Як вже зазначалося, постмодернізм – явище космополітичне, але в кожній країні він має свої національні особливості.

Образно кажучи, за Павичем, “трубка, изгрызенная говорящим по-немецки, выглядит совсем не так, как та, которую курят, говоря по-турецки”. Черговий постмодерністський симулякр? Силогізм? Можливо, але спробуємо підійти до нього як до концепції і. взяти за мету цієї розвідки: виявити точки перетину постмодерністської естетики творчості українця Андруховича і серба Павича. Прочитавши в свій час “Хозарський словник” Милорада Павича і остаточно потрапивши в його мовне “ласо”, я задалася ціллю зв’язатися з автором через Сербську Академію наук і мистецтва, оскільки М. Павич не лише письменник “третього тисячоліття”, а й відомий вчений-історик, професор п’яти університетів, який належить до того типу “дворемісничих людей” (роеіа сІокШз), що є елітою світової культури постмодернової доби – часу, коли письменники живуть у двох світах – і в науковому, і в літературному.

Вельми вишуканий та ввічливий Милорад Павич не затримався із відповіддю, можливо, відчуваючи відповідальність за тих, “кого приручив”. І хоча Великий Метр обмежився кількома рядками, цей лист зберігається мною як реліквія нашого непростого часу.






Конфлікт це норма життя.
Постмодернізм як специфічне соціокультурне явище