Чи закладена до “Хозарського словника” Милорада Павича якась мила вчительському серцю конкретна ідея, яку можна “помацати руками” та ще й коротко і зрозуміло занотувати до учнівських зошитів? Здається, на допомогу може прийти сам автор, який в одному з інтерв’ю сказав: “Приблизно в 1953 році, під час навчання… я прочитав про хозарську місію Кирила і Методія… В християнських джерелах щодо хозарської полеміки, яка була важливою подією у всій тій історії, дуже мало говорилося про гебрайського і арабського учасників полеміки. Тоді мене зацікавило, чи це єдина згадка про ту полеміку, чи, можливо, якісь інші, нехри-стиянські, джерела говорять трохи більше про інших її учасників? Коли я перечитав Юду Халеві, то побачив, що він говорить про джерела і подає інформацію про хозарську полеміку, оминаючи християнські джерела… Мало-помалу я почав шукати і віднаходити імена всіх тих учасників хозарської полеміки, які однаково замовчувались у всіх трьох джерелах. Одне слово, я побачив, що всі вони небагато знають одне про одного. Це видалось мені доброю метафорою нашого
Світ, розірваний на шматочки, світ, що не хоче порозумітися, світ, який згодом дедалі частіше асоціює брутальні терористичні акти з конфліктом цивілізацій чи то на землі обітованій, чи то в Джамі та Кашмірі, чи в протистоянні навколо Іраку, світ, де нема “жодних справ, які б з ‘єднува-ли разом іслам, християнство та іудаїзм “, добре знайомий сербові Милораду Павичу. Тож і радить він нам “йти крізь книгу (світ), як через ліс, – від знаку до знаку, орієнтуючись на зорі (іудаїзм), місяць (мусульманство) і хрест (християнство. – Л. К.)”, бо ж не випадково один з головних героїв “Словника”, Саму-ель Коен, відчував, що його душа складається з трьох частин, які й уособлювали ці три віри.
Та й демони різних релігій об’єдналися, щоб не дати віднайти хоча б частину першолюдини, Адама, який до гріхопадіння найближче стояв до Бога. Не бояться вони, демони, тих, “хто ненавидить один одного… Вони завжди схожі між собою “. Небезпечні ворогам роду людського інші – ті, що “прагнуть зближення, бо відмінності їм не завада “. Не вдалося Авраму Бранковичу, Масуду Юсуфу і Самуелю Коєну з’єднати свої частини “Хозарського словника” у XVІІ ст. – вони загинули в один день від рук людей, але частини словника не зникли – їх запам’ятав монах Феоктист Нікольські і передав для друку Йоаннесу Даубманнусу. Вчені XX ст. Ісайло Сук, Абу Кабір Муавія і Дорота Шульц ідуть до свого “Хозарського словника”, забуваючи навіть про особисті релігійні рахунки. їм не вдалося досягти мети: демони вбили мусульманина та християнина, а людське “правосуддя” звинувачує іудейку. Наближення до Бога не відбулося? Але яйце, яке може обернути невдалий день у гарну яєчню, було розбите доктором Ісайлом Суком з тупого кінця, щоб врятувати не власне життя, а книгу. Рукописи не горять – надія ще є!
А до чого тут хозари? Що знаємо ми про них? Що залишили вони людству? Історик одразу пригадає потужну середньовічну державу – Хозарський халіфат; з якою вимушені
Сатанинськими знаками (батько грає на лютні з панцира біло черепахи, яка належала Никону Севасту; мати має лише одаг ніздрю в носі, як у Никона Севаста; син, хлопчик років чоти рьох, з фізичною вадою-на кожній руці у нього по два велики) пальці, як у Єфросинії Лукашевич), знову стає їм на перешкоді.
Нічого достеменно ми про нього не знаємо: яким богам він молився, яких пісень співав і в кому можна шукати його спадкоємців. Та й із хозарами нас, українців, з’єднує не тільки Великий Степ. У всякому разі у “Правовому укладі та конституції щодо прав і воль-ностей війська Запорізького…” читаємо: “…войовничий прадавній козацький народ, раніше званий хозарським, Господь спершу возвеличив лицарською вдачею, просторими володіннями і вікопомною славою. Той народ своїми завзятими походами морем і сухопуттю не лише довколишні племена, а й саму Східну імперію (Візантію) потрясав таким страхом, що східний імператор, прагнучи жити з ним у мирі, заручився тривким подружнім зв’язком із його зверх-ником – нарік своєму синові дочку кагана, тобто князя козаків”.
І ще: нащадками хозар називають то караїмів, то астраханських козаків, то дагестанських євреїв, то ще безліч різного люду…
Отже, хозари – народ, який втратив свою автентичність, розвіявся степами, як порох під копитами диких коней… У своєму грунтовному дослідженні “Давня Русь і Великий Степ” Л. М. Гумільов писав:
“Так і розсипалися хозари у великому місті Сараї, “столиці” всієї Західної Євразії. Однак не лише епічну цілісність утратили хозари, але навіть і те, що здається невід’ємним, – пам’ять, чи, говорячи науково, етнічну традицію. Нащадки хозар забули про те, що вони були хозарами… Хозарія стала країною без історичних джерел: письмових, речових і етнографічних, тобто зафіксованих в обрядах і віруваннях”.
І нині, за доби тотальної глобалізації світу, чи не втрачають деякі наші співвітчизники, екзальтуючись від гамбургера з кока-колою в “Макдональдсі”, пересипаючи своє мовлення “о’кеями”, шаленіючи на “Гелловін” і не відрізняючи Святого Миколу від Санта Клауса, а його – від Діда Мороза, свого українства, слов’янства і, зрештою, духовної самоіден-тичності, самостійності? Чи не боїмося загубитися у безкінечних світах так само, як колись це зробили ті, кого дехто вважає нашими пращурами? Можливо, і про це “Хозарський словник” – постмодерністське “поученіє” православного серба Милорада Павича?..
Моя мрія стати художником.
“Хозарський словник” Милорада Павича