Манливі лакуни прози Юрія Андруховича

В українській літературі Ю. Андруховича не випадково називають “конкістадором образнохудожнього мислення” (Я. Голобородько): він розширює масштаби зору і мисленнєві координати сучасного літературного процесу, ламає стереотипи і сталі естетичні канони, позбувається тривіальних та банальних форм у своєму літературному іміджі, пропонуючи взамін нові парадигми поетичного думання. Творчість Андруховича – це постійне долання суперечностей між лінійністю письма і нелінійністю мислення на абсолютно усіх вимірах – від фабули, лексики

і лексичної культури до інтонації, тональності та енергетики слова.

Кілька років тому Юрій Андрухович відмовився від державної Шевченківської премії, можливо, це означало для нього насамперед причетність до застарілих стандартів “українськості”, які і досі культивуються серед незалежного письменства, а також одержавлення літературного і мистецького процесу. Ще замолоду обравши кращі традиції роботи над словом і смислом та віддавшись інтуїції, він будує власну концепцію вірша, спрямовану на “фонетичну ефектність, рокнрольну гостроту ритмічної структури, несподіваність рими, багатство, точність і – головне

– цілковиту іновативність, драстичну і рідко вживану лексику, що в ній архаїка сусідувала б зі сленгом, а ейфорійна піднесеність – із межовою обсценністю… Все це не могло не породити культу мови. Я жив із нею, наче з коханкою…”

Давно вже залишено поетичне річище часів “БуБаБу”, написані п’ять романів, книжки есеїв, навіть докторська дисертація на матеріалі поезії американських бітникіз, а роман із мовою в Андруховича триває: інтуїція не зраджує письменнику, а мова і досі залишається його золотим інструментом. Андрухович не полишає спроб вкотре випробувати її здатності чи то у власних перекладах світової літературної класики (Шекспір, Рільке) і світового кінематографа (стрічка американця Дж. Джармуша “Зламані квіти”), чи то нових поетичних експериментах (“Пісні для Мертвого півня”) і новаторській художній прозі, чи то в творчих авторських форматах (музичнопоетичні перфоменси з львівською та польськими рокгрупами, під час яких звучать відомі “хіти” Андруховича з попередніх збірок у виконанні самого автора, зокрема “Листи в Україну”, “Індія” або Самійло Немирич з “Екзотичних птахів і рослин”), руйнуючи стандарти про те, що таке українська література, і наскільки вона може бути багатшою за театр і кіно, керувати чаклунством і магією слова. З кожною своєю книжкою або новим творчим проектом Андрухович не боїться поставати інакшим, інтелектуально епатажним, “запліднювати” українську літературу новими формами та жанрами.

Так, роман “Дванадцять обручів” засвідчив появу в український літературі жанру романуфантазму, а остання книга письменника “Таємниця” – романуінтерв’ю. Поетична збірка “Пісні для Мертвого півня” (2005), яка по суті змонтована з газетних таблоїдів, що вгніздилися у нашу свідомість за допомогою масмедій, музичних шлягерів, які давно не потребують перекладу (“Мітпоиі уои”, “Васк іп 1155Н”, “Цте із а Іопд зопд”, “АЬзоІиіеІу уосіка” та ін.), або назвтопонімів на кшталт Мипспеп, Нота, СаІіТогпіа, ІЧе^Уогк сіг/ кинула виклик унормованій естетиці поетичного стилю і тій фоніці, що характеризується як “мелодійна”, “солов’їна”, “гармонійна”, і засвідчила перехід української поезії на верлібр. Патріарх не приховує, що верлібризація – це така собі спроба інтегруватися до Європи. Вичерпавши усі можливості “силаботоніки” і досягши у ній певної межі, відчув бажання знайти себе в європейських традиціях (“Силаботонікою легше сховати внутрішню порожнечу…, а верлібр чесніше – з нього моментально видно, мав ти що сказати чи ні”). В такий спосіб поет, на думку Я. Голобородька, не лише виходить за межі суто національного колориту і долучається до стилістики й сенсових відтінків інтеркультури, а й провокує до прозовопредметної зниженості стилю: кожний вірш цієї збірки – як текст у вимір антместетики:

… Астролог не радить рибам Змінювати сексуальних партнерів! Продається хата з жінкою та басейном! Протезую зуби! Стріляю без промаху! Пишу мемуари, вірші, прозу! Воскрешаю мертвого – лікую від імпотенції! Скуповуємо волосся і нігті! Робимо європейцями!..

Щодо збірок есеїв Андруховича “Дезорієнтація на місцевості” (1999) та “Диявол ховається в сирі” (2007), які з’явилися як результат частих подорожей письменника за кордон, слід сказати, що вони не лише розвинули в українській літературі традицію есеїстики, а й відкрили жанр подорожніх нотаток, в яких автор серед культурної і соціальноекономічної моделі “перверзійної” Європи намагається знайти місце України, обживаючи її непізнані історичнокультурні площини, поетизуючи її в дусі постмодернізму.

І хоча на озброєнні апологетів постмодернізму думка, що постмодернізм і патріотизм – явища несумісні, що справжній постмодерніст може використати патріотизм лише як одну з фішок у своїй літературній грі, а точніше – “залюбки готовий екскрементувати на націоналізм, патріотизм і майбутнє України” (М. Шпір) – творчість Андруховича якраз доводить, що він письменник національний. Митець так і не зміг вивільнитися від усіх баластів “українськості” і почувається беззахисним лише перед інтерпретаторами, які можуть вилущити з його текстів головне, заради чого вони писалися. Взагалі говорити про прозу Андруховича без його поезії неможливо не тільки тому, що поезія 90х визначила і сформувала риси постмодерністської поетики автора, а тому, що поетичний струмінь, про що б не писав митець, пробивається крізь маски і ритуальність епатажності, що дозволяє літературним критикам не без підстав називати його художній світ і природу мислення глибоко ліричними (“Поезія є наслідком недостатності мови, її скінченності й обмеженості, поезія є засобом піти трохи далі, ніж нас потрапить запровадити мова…”).






Київ місто великих можливостей твір.
Манливі лакуни прози Юрія Андруховича