Поетика “Поза межами болю” Осипа Турянського
Про солдатів Першої світової війни – представників втраченого покоління в європейській літературі написано чимало прозових і поетичних творів. На цій умовній полиці книг про війну “Поза межами болю” О. Турянського вирізняється щімким почуттям болю і глибокою проникливістю авторських роздумів.
У передньому слові О. Турянський зазначив: “Я й мої товариші впали жерт вою жахливого злочину. Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства, і судилося нам пройти
Повернувшись із неволі Турянський вирішив написати про своїх загиблих то варишів, бо їхні тіні з’являлися йому у сні й наяву. “Цс буде їм жалобним вінком, а спільні муки хай “падуть прокльоном на старий світ, який ще досі гоне в морі крові й нікчемності”.
Любов до України, до народу посідає у філософському осмисленні подій авто ром помітне місце. Про це зазначається у передньому слові до Книги болю:
“Хай ясна ідея… веде… все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя вели кого українського народу й
Сюжет твору – простий і страшний у своїй правдивості. Семеро знесилених і голодних бранців під конвоєм старого серба-стражника долають важкий зимо вий перехід у засніженій пустелі, де серед гір та урвищ на них скрізь чигає смерть Першим не витримав переходу сліпий Штранцінгер. Воєнна доля позбавила його зору і лишила єдине добро – скрипку. Далі йти він не міг, шестеро його товари шів підтримали сліпого і зупинилися серед холодної пустелі. Серб-охоронець на цілився на Сабо, ате отримав удар по голові. В торбині стражника нічого, окрім патронів, не було. Ні крихти їжі!
Семеро голодних полонених просуватися без відпочинку, бо сісти не мож на було – відразу замерзнеш. Сутінки огортали засніжену німоту природи. Тихо і моторошно… Героєві-оповідачеві крізь сутінки і безодню вчувалися слова його сина: “Тату, тату!”. Цей поклик рідної кровини і врятував життя герою.
Мандрівні мученики вирішили перепочити, бо далі йти було не до снаги. Знайшли корч, вологі гілочки, але вогонь не загорявся. Книжки Шскспіра, Гете, Канта вони вже давно спатили. Спробувати відірвати по клаптику від свого лах міття – не допомогло. Потрібно було багато сухого одягу. Якщо хтось роздяг неться, на нього чекає неминуча смерть. І тоді ця матенька людська спільнота вирішує вдатися до дикого з точки зору гуманізму, але справедтивого по своїй суті способу розпалити вогнище: вони всі будуть стрибати і танцювати навколо корча до тих пір, поки хтось першим не впаде на землю. Його одяг і піде на під пат вогнища. їм так усім хотілося жити! Найслабкіший мусив померти заради загального добра.
Так починається найтрагічніша частина твору, коли семеро знесилених від голоду і тяжкого переходу бранців затіяли дикий танець навколо корча, де має спалахнути вогнище їхнього спасіння. Той танець людських скелетів зворушує і ра нить, викликає сплеск нестримного і благородного гніву проти несправедливості й жорстокості світу, проти воєн і насилля.
Колишній балетмейстер Добровський елегантно танцює по колу наче з коха ною жінкою і розмовляє з нею, просить не лякатися його теперішнього вигляду: “Адже ви знаєте, звідкіля у мене мертвецькі руки і щоки? З грому гармат, із тяж ких ран душі і тіла, з голоду й розпуки вони. З геройської боротьби за ваші тон стснькі щоки й руки, за ваші золоті намиста й жемчуги. Та коли я гинув серед куль у ямі, вам не стало терпцю ждати на мене”. Отой його сміх, шо прийшов на зміну плачу, пронизує наскрізь. Хай би краще він ридав!..
Нарешті здався Бояні, який весь час плакав і закликав на допомогу маму. Він хотів кинутись у прірву, але йому не дали. Він подивився на кожного з товариші” і знову звернувся до матінки. Сабо глянув на нього й сказав співчутливо, що й він людина, хай той не думає погано про нього. Бояні став мужнім, осягнувши трагізм свого становища. Склалося враження, що він не мав зла на людей, що стояли навколо нього заціпенівши. Він усміхнувся і попросив передати хороші теплі слова його мамі й заспокоїти її, що помер він у теплій хаті в ліжку. На якусь мить юрба заклякла. Потім нетерплячі руки зняли з трупа вбрання і розпалили вогонь: “Важке мовчання перебив Добровський: “Оце має бути людська доля! Вродилася людина, плакала, сміялася, співала, навчилася ходити і причимчикувала, сердешна, аж сюди, щоби після найстрашніших мук покластися тут, у тій проклятій льодовій пустині на спочинок.
– Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити”.
Історичний матеріал Першої світової війни став для О. Турянського предметом художнього узагальнення. Письменник показав боротьбу в людині біологічних інстинктів і духовної волі до життя, підніс загальнолюдські цінності – дружбу, вірність, гуманізм, любов до рідних та батьківщини, що єднають людські серця, звільняють і просвітлюють душу
Біль за долю втраченого покоління пробивається як пролісок крізь кожне слово, кожен рядок Книги болю. Позиція автора – незмінна і чітко визначена: “І дивне бажання охоплює мене:
Якби я був можновладцем, царем, богом, я впав би в порох, у сніг, у болото на землю перед оцією людиною на дні буття, цілував би їй ноги й руки і прохав би її прощення за всі безмірні муки, в які я її кинув своїм самолюбством і жорстокістю!
Я, цар, бог, плакав би перед ним, як дитина, через те, що я на невинний цвіт його весни поклав зими старечості й руїни, знищив йому промінь світла і його духа для майбутніх поколінь і кинув його, наче грудку землі, мов камінчик, як пилинку, жорстоко, безцільно на поталу заглади й нічогості”.
Якби ж то книга “Поза межами болю” українського філософа Осипа Турянського стала настільною для всіх можновладців, царів і полководців! І як би світ став від того світлішим і людянішим! Принаймні прагнімо до цього…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)