Періодизація італійського Ренесансу
Батьківщиною Ренесансу і класичним зразком його стала Італія, тому що там зв’язок з римською (а це означає і з грецькою) культурою був органічним і ніколи не переривався. Саме тут у другій половині ХІІІ ст. і з’являються ознаки нового світогляду і культури. Періоди розвитку італійського Ренесансу визначені послідовною відмовою від принципів і норм Середньовіччя. Передвідродження (Проторенесанс) – ІІ пол. ХІІІ – ХІV ст. – дучченто (двохсоті роки) і триченто (трьохсоті, починаючи з тисячного року). Найвидатніший мислитель цього періоду,
Найвидатніший твір Данте – “Божественна комедія” (1307 – 1321 рр.), видана в 1502 р., яку Белінський
Сюжетом поеми є мандри Данте по Пеклу, Чистилищу і Раю в супроводі спочатку Вергілія, а потім, у раю, де не місце язичнику-римлянину, – Беатріче. Числова і образна символіка поеми, втілює, з одного боку, середньовічний культурний код, а з іншого – є відображенням особистої символіки Данте – людини Ренесансу, для якої земне щастя і кохання є найважливішим.
Ще дві фігури цього періоду: “перша людина Відродження”, поет Франческо Петрарка (1304 – 1374 р.) – автор збірки “Канціоніере”, яка об’єднує 360 віршів, з них 317 – сонети, присвячені його коханій Лаурі.
Третя фігура – Джованні Боккаччо (1313 – 1375 рр.) – автор відомого “Декамерона” – десятиденника (1348 – 1351 рр.), де виявився гедоністичний, новий погляд на природу людини.
Р. І. Хлодовський зазначає, що в “Декамероні” не тільки горезвісна готична вертикаль змінюється на ренесансну горизонталь, а людина переходить від трансцендентної думки середньовічного християнства до думки іманентної: людина відкриває і по-новому дивиться на світ, сприймаючи його красу і гармонію не як спокусу Диявола, а як “ясність Божого обличчя” (Блок). При цьому Хлодовський не погоджується з М. М. Бахтіним, що в “Декамероні” торжествує матеріально-тілесний низ: справа в тому, що людина починає бачити промисел Божий в усьому.
В образотворчому мистецтві Проторенесансу великого значення набуває живопис: монументальний, а не станковий. Змінюється метод зображення і місце мистецтва взагалі. В епоху Відродження починається процес відокремлення художніх цінностей від релігійно-етичних. Ренесансний гуманізм висунув ідею самостійності світа людини, який існує поряд із небесним і янгольським. Ось чому і мистецтво почали розглядати як самостійну галузь, частину світу, створеного людиною, світу, який має свої закони, що не можна підвести під надприродні закони.
Художники почали не тільки спостерігати і відтворювати природу, але й відкривати її закономірності. Художник і зодчий стали й філософами, що було неможливо у Середні віки з їх традиційною, канонічною і анонімною культурою, головною метою якої було слідування вічним істинам і зразкам, обумовленим Біблією.
Найважливішим відкриттям епохи Відродження в образотворчих мистецтвах стає відкриття перспективи. Якщо в Середні віки художній метод був побудований на зворотній перспективі, коли масштаб кожного окремого зображення залежав від ступеня його значення для розуміння внутрішнього смислу цілого (тобто вічних істин), то мистецтво Відродження прагнуло надати таке бачення, яке охоплює простір у цілому. Це привело до відкриття перспективи (спочатку лінійної, а потім і повітряної), коли з’являється єдина точка зору, з котрої й сприймається вся композиція.
Змінюється метод зображення. Якщо в Середні віки треба було розуміти мову символів (яка мала багатовікову традицію, через яку мистецтво було зрозумілим для обраних), то в епоху Відродження мистецтво було адресовано будь-якій людині, яка бачила й розуміла красу світу й людини. Мова мистецтва стала зрозумілою масам. Виникає атмосфера естетизму, і Відродження називають “золотим віком” європейського мистецтва.
Джотто ді Бондоне (1266/67 – 1337 рр.) – центральна фігура цього періоду – збагачує живопис мистецтвом світлотіні, завдяки якій фігури починають сприйматися як об’ємні, рельєфні. Він уводить елементи пейзажу та лінійної перспективи.
Сюжети фресок Джотто ді Бондоне взято здебільшого з Біблії, міфології (історичний, міфологічний жанри – головні), але вони вирішуються як сцени з сучасного життя (жанровий живопис). Фрески для капели дель Арена в Падуї – 1303 – 1305 рр. У різних жанрах відчувається реалістичне начало і Джотто називають родоначальником реалістичного напряму в мистецтві Відродження (“Втеча до Єгипту”, “Поцілунок Іуди”).
Другий період – Ранній Ренесанс – ХV ст. – кватроченто.
В архітектурі народжується суто ренесансний стиль – римський, або пластичний, який замінив “німецьку”, або “сучасну”, манеру, тобто готичний стиль, що домінував в Середні віки. Творцем нового стилю був Філіппо Брунеллескі (1377 – 1446 рр.). Він розпочав використовувати традиції римської архітектури, ордерну систему в рішенні інтер’єру: коринфський портик, античний ордер усередині капелли (Капелла Пацци в церкві Санта Кроче у Флоренції. 1425 р.).
Найвідомішим твором Ф. Брунеллескі є купол собору Санта-Марія дель Фьоре у Флоренції. Діаметр купола – 42 м. Покритий червоною черепицею, з’єднаний 8 білими ребрами і прикрашений біломармуровим світловим ліхтарем, цей купол сприймався як величний символ Флоренції й став предтечею багатьох купольних храмів Італії та інших європейських країн.
Палаццо Пітті – ще один шедевр Брунеллескі, де впроваджено руст (рустична кладка блоками), який використовує й учень Брунеллескі Мікелоццо да Бартоломео.
Леон Батіста Альберті (1404 – 1427 рр.) запровадив ордерне декорування фасаду (Палаццо Ручеллаї у Флоренції – 1446 – 1451 рр.).
Флоренція стає центром розвитку скульптури Раннього Ренесансу. Саме тут розкривається талант Лоренцо Гіберті (1378 – 1455 рр.) – першого великого скульптора Відродження.
У 1402 р. міська влада оголосила конкурс на виготовлення бронзових дверей до баптистерію Флорентійського кафедрального собору. Гіберті став переможцем цього конкурсу, прикрасивши двері рельєфами, в яких він повернувся до античного культу тіла, що вступало в протиріччя із християнським аскетизмом Середніх віків: так, Ісаак, який приносив жертву, був виліплений нагим, з досконалим тілом стародавнього бога (“Ворота раю” із східних дверей).
Двері баптистерію стали головною прикрасою собору, а Гіберті підготував багато талановитих скульпторів.
Одним з них був Донателло (1386 – 1466 рр.) – реформатор італійської скульптури.
Його “Давид” – перше з часів античності скульптурне зображення вільно стоячої людської оголеної фігури: це переможець, що поставив ногу на відсічену голову Голіафа:
Донателло стає автором і першого бронзового пам’ятника Відродження – круглої скульптури, кінної статуї кондотьєра Гаттамелаті.
У живописі реформатором стає ще один флорентієць – Мазаччо (1401 – 1428 рр.), який не тільки поєднує фігури і пейзаж, а вводить повітряну перспективу, розвиваючи традиції Джотто (“Чудо із статіром” 1427 – 1428 рр., де сцена з Біблії вирішується як жанрова сценка).
Сандро Боттічеллі (1445 – 1510 рр.) – продовжує традиції Мазаччо. Чіткість ліній і фігур, насиченість кольорів створюються завдяки особливим боттічеллівським прийомам, серед яких контурна лінія своєрідної конфігурації займає центральне місце і стає головним засобом емоційної виразності.
Змінюються пропорції тіла. Подовжене тіло, складний візерунок лінії волосся, характерні рухи країв одежі – стильові ознаки живопису Сандро Боттічеллі. Художник був, перш за все, гарним рисувальником (ілюстрації до “Божественної комедії” Данте). Найбільш відомими роботами Боттічеллі є “Весна” (1477 – 1478 рр.) і “Народження Венери” (1483 – 1484 рр.), що яскраво свідчать про прихильність художника до античної міфології й філософії.
Художник використовує тонку штриховку золотом окремих деталей: квітів, променів, малюнків тканин й вінців, ніби “цитуючи” середньовічну ідею кольорової символіки. Динаміка рухів, прозорість малюнка надають зображенням музичного ритму, переключаючи небесне, міфологічне в земне.
Високе Відродження – чінквеченто (1490 – 1530-і рр.)
Це епоха розквіту художньої культури Ренесансу, епоха титанів, таких як Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Донато Браманте, Мікеланджело Буонарроті.
Ці майстри в повній мірі оволоділи перспективою, грою світла й тіні, мистецтвом кольорової й сюжетної композиції.
Центром художньої культури стає Рим, де в ролі головних меценатів виступила вже не світська влада (як Медичі у Флоренції), а служителі церкви – папа Лев Х і папа Юлій ІІ. Саме вони запросили до себе художників, що створили такі шедеври, як розписи Сікстинської капелли й розкішні мармурові скульптури собора Св. Петра в Римі.
Трьома центральними фігурами цієї епохи були Леонардо, Рафаель і Мікеланджело.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)