Павло Тичина (1891-1967)
Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. в с Пісках Козелецького повіту на Чернігівщині в сім’ї дяка. Навчався в бурсі, згодом Чернігівській семінарії. Будучи музично обдарованою людиною, П. Тичина співав спочатку у семінарському, а пізніше – міському хорі. 1913 року він переїхав до Києва і вступив до Київського комерційного інституту, підробляв у редакціях журналу “Світло” і газети “Рада”, а також помічником хормейстера в театрі М. Садовського. 1918 року П. Тичина став членом редколегії газети “Нова рада”. Того ж року
З 1934 р. П. Тичина був визнаний офіційним класиком української радянської літератури, шанований партією та урядом, удостоєний чи не всіх нагород і почесних звань: 1929 року він став академіком АН УРСР, членом-кореспондентом Білоруської АН, пізніше
П. Тичина – один з найобдарованіших та найконтроверсійніших українських митців XX ст. Перші поезії П. Тичини з’являються у 1906-1907 рр. На зацікавлення юнака літературою мав вплив М. Коцюбинський. Друкуватися П. Тичина почав 1912 р. в київському журналі “Українська хата”. Від перших поетичних спроб, позначених впливом Т. Шевченка, О. Олеся, М. Вороного, Г. Чупринки та ін., поет швидко еволюціонував, і вже дебютна збірка “Сонячні кларнети” (1918) стала подією в українській літературі. П. Тичина зміг синтезувати принципи імпресіоністичної та символістської манери творення образу, музичність вірша, поєднати найкращі здобутки українського та світового модернізму.
“Сонячні кларнети”, особливо друга частина збірки, просякнуті почуттям молодості й оптимізму, світлими та радісними образами, породженими надією на відродження української нації до державного життя після кількох століть колоніального рабства. Ставлення поета до національної революції розкривають поема “Золотий гомін” і твори, друковані в періодиці: “Гей, вдарте в струни кобзарі…”, “Ой що в Софійському заграли дзвони…”
Але вже у грудні 1917 р. більшовики розв’язали війну з Центральною Радою. У пам’ять про загиблих під Кругами юнаків П. Тичина написав поезію “Пам’яті тридцяти”. Жорстокість більшовицького терору вжахнула поета, тому й у поезіях збірки, позначених 1918 р., відчутне засудження жорстокості братовбивчої війни і тривога за майбутнє України, за майбутнє людської душі (“Одчиняйте двері…”, “Війна”, “По блакитному степу…”, поема “Скорбна мати” та “Дума про трьох вітрів”).
Розпач і страх назавжди полонили душу поета. Філософські роздуми з цього приводу лягли в основу збірки “Замість сонетів і октав” (1920). П. Тичина зрозумів неминучість нової доби і схилився перед нею. Наступні збірки “Плуг” (1920) та “Вітер з України” (1924) мали засвідчити упокорення поета перед нелюдською, непоборною силою революції. Однак поряд із вітанням нової влади у збірці багато творів, які відбивають тодішній стан душі поета, його розгубленість і страх.: “І Бєлий, і Блок…”, “26-П (11-ІП) (на день Шевченка)”. Щиро прагнучи бути на боці нової влади, П. Тичина протягом 1920-х рр. все ж таки пише такі поезії, як “Голод”, “Загупало в двері прикладом”, “Хто ж це так із тебе насміятись смів?”, уривки з поеми “Чистила мати картоплю…”, в яких змальовує духовну деградацію та здичавіння людини, за що й був неодноразово критикований.
1930 року вийшла друком збірка “Чернігів”, у якій, з одного боку, було пряме оспівування колективізації, Леніна, політичних статей Сталіна тощо. З іншого боку, ця збірка була позначена крайньою формальною ускладненістю, використанням бурлескних і простонародних форм, багатством авторських поетичних новотворів, грою різними змістовими площинами тощо. Внаслідок взаємодії “високої” ідеологічної тематики та “низької” бурлескної форми текст набув відверто іронічного забарвлення, що, імовірно, відбивало справжнє ставлення поета до відтворюваних подій. 1934 року П. Тичина видав збірку “Партія веде”, яка стала етапною на шляху до офіційного визнання його класиком соцреалізму та водночас творчої деградації. З того часу і до 1964 р. П. Тичина видав багато книжок – проте митецька вартість переважної більшості з них не є високою. Виняток становить хіба що написана під час Великої Вітчизняної війни поема “Похорон друга” (1942), в який поет зумів щиро й талановито передати почуття, які виникають у людини під час смерті близьких людей.
“Віртуозний поліфонізм лірики П. Тичини (“Ви знаєте, як липа шелестить”, “З кохання плакав я”, “Десь на дні мого серця”, “Подивилась ясно” та ін.) живився досвідом народного та церковного багатоголосся, взорував на твори Д. Бортнянського та М. Березовського, які вразили поета ще в молоді літа на співанках у Троїцькому хорі. То ж не дивно, що поезії П. Тичини спиралися на принципи музичних п’єс, актуалізували співні (хорові) партії…
Гармонійно цілісна, поліритмічна лірика, спороджена, за спостереженням М. Рильського, “духом музики”, свідчила про прихід в українську поезію не просто виняткового таланту, а професійного музики, диригента, який свідомо збагачував її набутками музичної культури, вилучав консонанси, бо й сам не переносив “дефектів музичного слуху”, вважаючи їх вадами “мови і стилю”, структурував досі нечувані синкретичні форми мистецтва, що про них мріяли романтики та модерністи (Новаліс, А. Рембо, Р. Вагнер, О. Скрябін та ін.). Уже цим він різнився від символістів, хоч вивершував їхні ідейно-естетичні пошуки, справді – там “почався, де Вороний поставив крапку”, але в цьому стилі (як і в будь-якому іншому) йому почувалося затісно. Тому вбачати в “Сонячних кларнетах” (1918) “корону” символістського руху – недостатньо, оскільки П. Тичину не влаштовував елегантний “звуковий образ” ні того ж М. Вороного, ні Г. Чупринки, ні О. Олеся, позбавлявся своєї лінійності у потужній течії стереоскопічних світлоритмів, набував у силовому полі синестезії ущільнено предметної, яскраво колористичної панмузичності. Образ концентрувався в метафорі (хоч і не обмежувався нею), а не в символі, що сягав у тичинівському дискурсі особливого семантичного згущення, не витісняючись на другий план, а злютовуючись у неповторний єдино-множинний світообраз (“Півні чорний плащ ночі / вогняними нитками сточують” тощо), сприйнятий дослідниками за “гармонію сфер”.
Йдеться власне про естетичну концепцію П. Тичини, пойменовану з легкої руки Ю. Лавріненка “кларнетизмом”, виповнену філософським змістом, позначену конструктивною перспективою розгортання творчих можливостей. В основу її закладалася ідея всеєдності, зманіфестована поезією “Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух”, потенціювалися етногенетичні архетипи, енергія духовного та національного відродження, врівноважувалися земна сила та божественний чин.”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)