Остап Вишня. “Моя автобіографія”, “Сом”
Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) – український сатирик та гуморист, перекладач, журналіст. Увів у літературу жанр “усмішка”.
“Мені нове життя усміхається. І я йому усміхаюсь! Через те й усмішка!” (Остап Вишня).
Остап Вишня – автор усмішок, гуморесок, фейлетонів, політичних памфлетів, літературно-мистецьких нарисів, рецензій. За життя письменника було видано більше 100 збірок (“Мисливські усмішки”, “Вишневі усмішки” (сільські, закордонні, кооперативні, театральні) та ін.), деякі з яких перевидавалися.
Його
Особливості творчого стилю Остапа Вишні:
– герой більшості творів – простий трудівник-життєлюб, мудрий і дотепний, нещадний до злодіїв та ворогів;
– тематика творів пов’язана із злободенними проблемами часу:
– українське село у віковічних злиднях;
– доля інших народів (наприклад, кримських татар);
– розвиток української культури (література і театр);
– потяг неосвічених людей до нового життя;
– партійна ідеологія;
– проблеми розвитку національної мови;
– відродження
– природа як джерело краси і натхнення тощо; . – багатство відтінків у змалюванні образів;
– соковитий народний гумор;
– дотепність;
– правдиво змальовані характери персонажів;
– один із основних засобів характеристики персонажів – колоритні діалоги;
– застосування прийому зіставлення та поєднання в межах одного твору різних лексичних “шарів” і стилів – побутового і політичного, літературного і ділового, високого й буденного; –
– використання пейзажів;
– посилена увага до окремих деталей, їх обігрування.
Фейлетон (від фр. “лист”, “аркуш”) – невеликий за обсягом жанр художньо-публіцистичної літератури злободенного змісту, який характеризують сатирич-ність, динамізм викладу, невимушена композиція, пародійність, застосування позалітературних жанрів тощо.
Гумореска (від лат. “волога”) – невеликий віршовий, прозовий або драматичний твір з комічним сюжетом, що відрізняється від сатири легкою, жартівливою тональністю. У гуморесці сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарв-леної критики в дотепній, парадоксальній, іронічній, гротескній, пародійній формі.
Усмішка – різновид гуморески, синтез гумористичного оповідання, анекдоту і фейлетону, характеризується лаконізмом, дотепністю, обов’язковою присутністю автора, поєднанням побутових замальовок, жанрових сценок з частими автор-ськими відступами.
“Моя автобіографія”
Жанр: гумореска
Композиція твору відповідає формі ділового паперу – автобіографії.
У “вступному” етюді-розділі автор розповідає про ле, де й коли народився, про батьків та дідів. Другий і третій етюди присвячені етапам навчання, формування світогляду майбутнього письменника.
Гумореска скомпонована з окремих невеличких розділів – “фресок”. Автор “вихоплює” найяскравіші епізоди, події. Це не лише життєпис, а й аналіз пережитого автором. Гострий на слово гуморист постає серйозним і вдумливим.
Гумореска насичена розмовною лексикою, розповідними інтонаціями. Комізм ситуації базується на контрасті. Твір вражає людяністю, щирістю,
Максим Рильський про гумореску Остапа Вишні “Моя автобіографія”: “Тут – увесь Вишня: любов до життя, любов до людини, іронія до отого “щасливого” дитинства…”
Стислий переказ усмішки “Моя автобіографія”
Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати років з десять казала синові, що його “витягли з колодязя, коли напували корову Оришку”. Ця подія відбулась 1 листопада (за ст. ст.) 1889 року, в містечку Груні Зіньківеького повіту на Полтавщині. Але насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груні в маєткові поміщиків фон Рот, де працював батько.
Умови для розвитку були непогані, бо мама була поруч малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку.
Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Групі.
У батьків було аж сімнадцятеро дітей, “бо вміли вони молитись милосердному”. Одного разу батько сказав про сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось. Письменниками так просто не стають. їх завжди супроводжують якісь, незвичайні явища, події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника..
Однак головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа – картопля, коноплі, бур’яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і думала, думала”. Все це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю.
Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку.
“Як покаже, було, батько череска, або восьмерика – моментально під ліжко й тіпаюсь”.
З раннього дитинства добре запам’яталась авторові одна подія: “Упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь убік! А я лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів”.
Тоді він зрозумів що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився. Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи – не простої, а “Міністерства народного просвещенія”. Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника.
“Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?”
Саме тоді почала розвиватися у автора “класова свідомість”, і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, “як чистий лейборист”. А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів: “Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу…”
До школи пішов дуже рано, не було й шести років. Коли скінчив школу, батько повіз сина в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року, зі свідоцтвом, яке дозволяло “бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду”. Але працювати було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років.
Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім’ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-фельдшерську школу, адже батько як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на “казьонний кошт”.
Уперше попавши до Києва, автор йшов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво. Закінчйв школу, став фельдшером. А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету.
Найбільше враження на автора справила книга “Катехізис” Філарета. її треба було не просто читати, а знати напам’ять. Дуже любив книжки з м’якими палітурками: “їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить. Не любив “Руського паломника”, що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п’ятах. А решта книг читалася нічого собі”.
У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали – фейлетони.
1921 року працював в газеті “Вісті” перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником: “Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, – думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі,- робитиму”. Зробився Остапом Вишнею та й почав писати…
“Мисливські усмішки”
Особливе місце у творчості Остапа Вишні посідає тема любові до рідної природи, змалювання її краси. М. Рильський: “Остап Вишня – справжній мисливець, і при тому поет полювання”.
Збірка уміщує найпоетичніші твори Остапа Вишні, які називають ліричними поезіями в прозі. Це оригінальний синтез народного анекдоту та пейзажної лірики (“Відкриття охоти”, “Заєць”, “Сом”, “Вальдшнеп”, “Перепілка”, “Дикий кабан, або вепр”, “Як варити і їсти суп із дикої качки” та ін.)
Особливості “Мисливських усмішок”:
– поєднання гострого сарказму і м’якого ліризму, поетичності в осягненні світу, ніжності у ставленні до природи;
-герої – благородні, розумні, кмітливі люди, веселі оповідачі, знавці безлічі мисливських історій, піклувальники про охорону природи. Вони, здається, не полювали по-справжньому: найважливішим під час полювання для них було помилуватися світанковими ранками, тихими вечорами над озерами;
-проблеми, що підняті, – людина і природа, людина і вічність буття;
-виховують любов до’ природного середовища”, навчають дбати про нього для майбутніх поколінь.
Художні компоненти “Мисливських усмішок”:
– дотеп;
– анекдот;
– пейзаж, що виконує важливу композиційну або ідейно-смислову функцію;
– портрет;
– пісня;
– авторський ліричний відступ;
– порівняння;
– епітети;
– персоніфікація;
– гіпербола.
Головним персонажем “Мисливських усмішок” є мисливець чи рибалка, який з почуттям гумору розповідає цікаві бувальщини. Як правило, в основі “невигаданих” історій лежить такий улюблений засіб народної творчості, як художнє перебільшення.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)