Особа війни в повісті Приставкина “Ночувала хмаринка золота”
Особа війни. Воно знайомо нам по книгах. Трагічне й героїчне, самовіддане й зовсім “не жіноче”. А от сирітська особа війни знайомо нам? Начебто б і не так мало написано в літературі про сиріт війни, але брати Кузьміни, або, як їх кликали, Кузьмениши, надовго займуть своє місце в нашій пам’яті
Анатолій Приставкин, написавши свою повість “Ночувала хмаринка золота”, висловив своє, вистраждане, наболіле. Дитяча пам’ять про війну, що не вгамовує вже в декількох поколіннях біль. Навіщо стосуватися цієї теми? Навіщо тривожити хворі
Одна неправда нам у збиток, И тільки правда до двору!
Отже, наприкінці війни частина вихованців дитбудинку з голодного Підмосков’я вивозили на Північний Кавказ. Ця гуманна ідея, на жаль, обернулася небаченою жорстокістю. Адже в ту ж пору з Північного Кавказу злочинною волею Сталіна виганяли у вічне посилання цілі народи. Корінні жителі, що не знали за собою ніякої провини й просто що не розуміли що відбувається (та й хто б зрозумів!), запекло чіплялися за дідівську землю, за отчий край. Солдати виконували наказ, упевнені, що карають
Звучали постріли, гинули люди Гинули діти…
“Про тім не співали наші оди”, але Приставкин все-таки торкнувся цієї хворої теми, щоб ми могли знати минуле й витягти з нього уроки, щоб не повторювати його помилок
Таловский інтернат, де директор Черевиків обожнює “накрутити” вихованцеві за будь-яку провину кілька смертельної доби – без сніданку, без обіду, без вечері. А от і “самовіддані” вихователі, які можуть відправити братів Кузьменишей у далеку многосуточную дорогу на загадковий Кавказ, не снадбив ніякою їжею – либонь не здохнуть, а здохнуть – лихо невелике, зате у своєму господарстві придадуться їх хлібні пайки
Ну а якщо дорослі равнодушно прирікають дітей на голод, що дітям робити? Мова не повернеться, щоб назвати крадіжкою вбогий промисел по базарах двох голодних, обірваних хлопчат, всі мрії яких – навколо мерзлої картоплини так картопляних очистков, а як верх бажання й мрії – “скоринка хліба, щоб проіснувати, щоб вижити” один тільки зайвий день. І чи можна без співчуття стежити за тією воістину героїчною боротьбою за виживання, що ведуть два близнюки, самовіддано підтримуючі один одного?
Так, от вона життя вихованців дитбудинку з її рідкими й убогими удачами, коли збувається мрія “споконвічна голодного шакала про жертву”. І от п’ятсот чоловік таких, як Кузьмениши, сиріт воєнного часу влітку 1944 року відправляють на звільнені землі Кавказу
Ні Кузьмениши, ні інші діти не знають, чому їх везуть на Кавказ, але відчуття тривоги, що поміняє радість закінчення довгого, виснажливого шляху, охоплює й дітей, і дорослих під час тривалого переходу від станції до підніжжя гір. Жодна людина не зустрічається їм за весь довгий шлях, ні машини, ні підведення. Усюди – сліди людини, але де ж самі жителі? Хто засівав дозріваючі поля, для кого цвітуть квіти, зріють у садах яблука? Чому порожня лежача на шляху село? Відчуття неясного спочатку страху все міцніє в Кузьменишей, що намагаються зрозуміти: що ж діється навколо? Хто стріляв у Регіну Петрівну? Хто й навіщо підірвав вантажівку, убивши лиху дев’ятнадцятирічну шоферицу Віру, що ще недавно мчала вихованців дитбудинку по курній дорозі на консервний завод?
Але куди все-таки ділося населення, що тут було? Чому всі, хто живе зараз у станиці,- приїжджі? Кого вони бояться? Чому не запалюють вогнів ночами, не виходять на вулицю?
Нарешті до дітей дійде слово “чеченці”, і тоді довідаються брати: за щось їх “згребли в товарняки” і відвезли кудись. А потім довідаються й інше: ” деякі-те не схотели, дик, вони в горах заховалися! Ну й потворять!” Хто ж ці люди? “Басмачі, усіх до стінки!” – чують Кузьмениши лементи пораненого бійця. Чують і те, що випало їм “з бабами й дитинами воювати”. З пекучою цікавістю будуть брати вслухуватися в оповідання Регіни Петрівни, намагаючись разом з нею зрозуміти: що ж перешкодило тим трьом убити її? Чому неї пошкодували? Хлопчики вперше почують про цих людей дуже страшне: всі вони зрадники Батьківщини. А Колька запитає: “А пацан? Ну, що за вікном? Він теж зрадник?”
Так, тема ця дуже хвороблива. Звичайно, про цьому “не співали наші оди”. Це минуле не згадували. А Приставкин повідав нам цю правду. Він шле своє непрощення всім, хто прирік дітей на страждання й борошна. Хіба забудеш пронизливі сцени повести? От вони, діти, що простягають руки через грати із проханням пити. Руйнування могил твоїх предків і спрага смерті. А помста темна, не знає границь, меж і обрушується завжди на безневинних
При чому тут бедние Кузьмениши? Їм-Те за чиї гріхи відповідати? Їм-Те чому треба бігти по заростях кукурудзи, чуючи за собою тупіт кінських копит, тріск, шум погоні, очікуючи щосекунди смерті?
За що Колька повинен пережити смертельний страх, що перетворює його в маленького звірка: заритися б у землю від усього цього жаху!
И куди більше страшне – за що Сашке висіти на заборі з розпоротим животом, набитим пучками жовтої кукурудзи, з по чатком, що стирчить у роті? Ці пронизливі сцени надовго урізаються впамять.
Оставшийся в живих брат, уже нічого не боячись – “все гірше, що могло з ним трапитися, він знав, уже трапилося”,- везе близнюка крізь ніч і розмовляє з ним, дбайливо укладаючи його в залізний ящик, обклавши мішками, щоб не було холодно. Бузувірство, учинене над Сашкой, не причина, а наслідок. Уже після Колька почує розмову, що пояснить трагедію, що розігралася: “тлумачили про чорний”, “про одну операцію, що провели за третя година, включаючи десять мінут на навантаження”. Насильство породжує насильство, злочин – злочин. Нещасною жертвою стає ні в чому не винний підліток. От вона, сльозинка замученої дитини, підкреслює необоротність зла, що породжено антилюдською справою
И треба б поставити крапку, але Анатолій Приставкин не може – потрібний вихід. Занурений у безпам’ятство. Колька вертається до життя завдяки самовідданій роботі свого однолітка чеченця Алхузура. Двоє сиріт – жертви тих самих обставин – протистоять миру дорослих з його нелюдською ворожнечею. Для живого Кольки брат воскреє у вигляді чеченця Алхузура.
От він, мотив довіри до життя, до її розумних моральних основ. Повість Приставкина – це жагучий заклик до Правди, Добру, Справедливості, що повинен почути кожний
(1 votes, average: 5,00 out of 5)