Твір-роздум. Прощавай, золота осене!

За вікном сутеніє. Ще й не пізня пора, а голий, безлистий присмерк сповив наше місто, мою вулицю.

Якось сумно… Але чому? Чому так важко на серці?

Дивлюсь у вікно, і лише голе віття видзвонює якусь тужну пісеньку і ще робить якийсь нерозгаданий рух. Синьою плямкою визирнуло небо з-за хмар, ніби перед грозою, і знову сховалось у сиву куряву, не бажаючи бачити голої землі.

А отой ключик лелечий… Не надіялась його побачити сьогодні, зовсім не надіялась. А він пролетав спокійно, не поспішаючи, в останнє прощаючись з казковою долиною, у

якій сховано нашу вулицю. Як ніколи, в таку пору на вулиці тихо, наче трохи задушно. А лелеки летять

І летять, помалу щезаючи з виду, лишаючись тільки цятками на небі. Ой, як тяжко покидати рідну землю!

Стало шкода мені лелек. Адже їм так далеко летіти. Я б до хати їх всіх запросила. З ними разом чекала б весну. І чомусь захотілося заспівати отієї тужливої пісні про лелек.

Так шкода мені золотої осені, що швидко втекла до лісу, затріпотіла золотим листом, струсила його і заснула. Заснула на ріллі. Чекає, поки бабуся-зима пухнатою ковдрою вкриє, розкаже зимову казочку…

Прощавай, золота осене!






Не бийтесь заглядати у словник твір.
Твір-роздум. Прощавай, золота осене!