Основні риси ліричного героя М. Ю. Лєрмонтова
Болісні переживання самітності, відчуття бесприютности, безплідності існування, мертва нудьга, пекучий і беззмінна, “як пломінь”, сум – от основні риси ліричного героя М. Ю. Лєрмонтова
Багато сучасників поета були людьми нескінченно самотніми, замкнутими в собі, вони відчували навколо лише льодову порожнечу, ніщо не могло зігріти їхнє серце, та й самі вони не випромінювали щиросердечної теплоти. Лєрмонтов зумів передати атмосферу свого часу, настрою своїх сучасників. Він відчував біль свого покоління гостріше інших, він осяг духовні
Уже в юнацьких віршах поета виникає тема самітності. Лєрмонтов почуває себе нескінченно самотнім у цьому світі
Один серед людського шуму
Зріс під покровом далекої я…
У цих сумних, гірких рядках є біографічна основа: мати Лєрмонтова вмерла, коли хлопчикові було всього два роки, батька він майже не бачив. Пізніше була нерозділена любов. І знову – безпросвітна самітність, небажання ділити радості й прикрості сокружающими.
Без друга краще дні тягнути
И к смерті радісної схилитися,
Чим два удари виносити
И серцем
Поет як би поступово звикається зі своєю долею самотнього блукача, і він уже не мислить себе із близькими йому людьми
Я к самітності звик,
Я б не вмів ужиться сдругом.
Лєрмонтов не міг сприймати происходящее навколо його з легкістю й безтурботністю, він болісно реагував на все. Тому часто в його віршах згущаються фарби, а часом він тяготиться звичним йому самітністю
Як страшно життя сіяй окови
Нам на самоті тягнути.
Ділити веселощі – усі готові –
Ніхто не хоче смуток ділити
Але в ранній поезії Лєрмонтова є й інше сприйняття самітності – романтичне. Знову мова йде про самотнього героя, але він уже не пасивний. Він заколотний, не приемлет дійсність, шукає єднання з вільною стихією, віддається гранично сильним почуттям, польоту мрії. Ця прагнучих бур самотня особистість, цей романтичний ідеал прекрасно втілені у вірші “Вітрило”. У тумані безкрайого моря самотньо біліє вітрило, що спливає. А ліричний герой, дивлячись на нього, як би намагається простежити його долю
Біліє вітрило самотній
У тумані моря блакитному!..
Що шукає він у країні далекої?
Що кинув він у краї рідному?
Вітрило стає символом самітності й вічного прагнення вперед на пошуки невідомого миру. Але пошуки ці марні, як марна й спроба знайти волю й спокій. Вітрило як і раніше як би відсторонене від радісних фарб, йому не вдається злитися зі стихією.
Під ним струмінь світлішай лазурі,
Над ним промінь сонця золотий…
А він, заколотний, просить бури,
Начебто в бурах є спокій!
У другій половині 30-х – початку 40-х років палкість почуттів, бунтівливість переміняються глибокими роздумами, філософським пошуком. Переважає не тема самотнього романтичного героя, а тема сумної, изверившейся, самотньої душі поета. Лєрмонтов говорить про свою самітність, про свою утому й тугу. Він намагається й не може знайти навколо “душі рідний”, його комусь підтримати у важку мінуту. Тому їм опановує дух зневіри: він нудьгує в сьогоденні й ні до чого не прагне в майбутньому.
И нудно й смутно, і комусь руку подати
У мінуту щиросердечної негоди…
Желанья!., що користі дарма й вічно бажати?..
А роки проходять – всі кращі роки!
У цій сумовитій самітності відчуває поет плин часу й розуміє, що він не має сил йому противитися, тому що життя його – “такий порожній і дурний жарт”, а всі радості, борошна, страсті й бажання незначні. І він продовжує самотньо існувати на цій Землі, покірний долі:
Один я тут, як цар повітряний,
Страданья в серце стиснуті,
И бачу, як долі слухняно
Року йдуть, начебто сни…
Поет уже нічого не хоче від життя, він ні про що не жалує. Знову, як в “Вітрилі”, воно бажає лише волі й спокою, але шукає він їх уже не в бурі, а в забутті, у сні
Уж не чекаю від життя нічого я,
И не жаль мені минулого нітрохи,
Я шукаю волі й спокою
Я б хотів забутися й заснути!
У вірші “Виходжу один я на дорогу…” Лєрмонтов передав відчуття якоїсь всесвітньої самітності. Але воно вже не сумовитий і сумне, як раніше, тому що поет, перебуваючи вдалині від людей, чує голосу зірок, насолоджується красою небес і землі, і душу його просвітлюється
Виходжу один я на дорогу;
Крізь туман кременистий шлях блищить;
Ніч тиха. Пустеля внемлет Богові,
И зірка зі звездою говорить
Лірика Лєрмонтова – це сповідь нескінченно самотньої людини, сповідь самотньої, зосередженої в собі мужньої душі, що бунтує проти навколишньої дійсності.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)