Оповідання “Назустріч долі”
Оповідання “Назустріч долі” за способом зображення подій дещо відмінне від розглянутих раніше. В ньому охоплене ширше коло подій, розвинутий сюжет і розкриті долі значної кількості персонажів, тривожні настрої усього села, що потерпає від навислої воєнної бурі. Самі ж страхіття пійни з її кров’ю і руїнами змальовуються через сприймання дівчинки Настки. В останньому оповіданні О. Кобилян-ської є багато спільного з новелою В. Стефаника “Діточа пригода”. Навіть маленькі герої подібні своєю наївною серйозністю. Правда, ця риса в
1916 рік, третій рік війни, був особливо гірким для О. Кобилянської. Тоді вона не написала жодного твору. І Іро свій
Несупокій вокруги, гамір, витворений війною, обава, вічна тривога – ох, як се все торгає нерви, підкошує здоров’я, а як ще до того пристане турбота о насущний хліб – ляг-бись в труну – і навіки з утоми уснув! Поет в мені заховався. Лиш часом, як я присяду на лавочку під своєю хатою і дивлюся на чисте синє небо,- мене – така шалена туга опановує за тишиною і пером, що забуваю тоді всьо страшне теперішнє і сліджу душевними очима за тими картинами, що здоймаються десь з закутків душі. Та що тепер говорити про те!” ‘. Усі листи письменниці цього часу пройняті прагненням миру. “Коли б вже все скінчилося, коли вже мир настав, бо годі дихати далі, а і земля вже не приймає більше крові – плуги орати не зможуть…”
Цими думками пройнята новела “Сниться”, написана 2 лютого 1917 року. У ній створено два групові образи людей, які перебувають на двох пристанях, що символізують собою фронт і тил. З пристані, де знаходяться худі, обідрані, змучені жінки й діти, чується лемент і благання, крики розпачу та зневіри. Діти гірко докоряють матерям за свої страждання, кричать: “Хліба!” Жінки хочуть миру і кличуть чоловіків вертатися додому. Та бажання їх не здійснюються, надії марні, бо над головами ще літають “громи потужньої сили”, гудуть гармати. Батьки, чоловіки і сини, що перебувають на фронтах і теж прагнуть миру, ще не зрозуміли смислу війни і не в силах скерувати розвиток подій на свою користь. Тому вони нетерпляче чекають закінчення братовбивчої війни, щоб повернутися на свою землю і “слід по собі на землі своїй оставити” (ІІІ, 458). На заклики дітей, батьків і дружин солдати відповідають: “Ми вернемося, але ще ми сліпі я не бачимо стежки, що додому веде: ще йдемо ми навпомацки… Веде нас одна надія. Ми не мертві. Ми будемо” (ІІІ, 458).
Після окупації Буковини (8-11 листопада 1918 року) боярсько-румунський уряд повів наступ на політичні й культурні права українського населення краю. Цей наступ посилюється з 1921 року після того, як окупантам удалося придушити відкриту збройну боротьбу трудящих, що проходила під гаслом соціального і національного визволення та возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною. Проводиться насильно румунізація краю: в 1922 році було закрито кафедру української мови в університеті, учительські семінарії, а також українські гімназії і рільничі та фахові школи. Згодом починається румунізація і народних шкіл, що були віддалені від культурних центрів.
Про становище українських буковинців і про свої настрої тих часів О. Кобилянська з болем у серці писала: “Тутешнє життя, а особливо не румунам, стає з дня на день невідрадніше. Нема сонця в наших вікнах, нема і в душі. Пишу і працюю, скільки сили мені позволяють, але і я вже змучена життям, поламана через війну і позавоєнний час. А то так хотілося би ще дещо для того свого бідного народу оставити, так хотілося би до сходу сонця дожити, але чи сповниться бажання – не знаю” ‘.
О. Кобилянська в ці роки живе дуже бідно. Вона змушена була продати любиме фортеп’яно – цього єдиного супутника життя в часи самотності і туги. У листах до цілого ряду адресатів вона скаржиться на вкрай важкі матеріальні умови. Жила О. Кобилянська в найнятих квартирах. Багато з тих, хто відвідував письменницю в 20-і роки, залишили дуже сумні свідчення про умови її життя 2.
Та все це – політичне та культурне безправ’я українських трудящих краю і тяжкі матеріальні умови життя хворої, розбитої паралічем письменниці – не могло зламати її сильного духу, не погасило віри в майбутнє визволення поневолених західноукраїнських земель. У 1922 році вона писала в листі до однієї з адресаток, що жила в Галичині: “Правда, нас ділять кордон і всякі “візи”, що страшно дорогі і спиняють виїзд. Та се, може, пока, а знімсться вітер… та прочистить все, і стане знов гарно і ясно на світі” . На основі цих слів не можна, звичайно, твердити (як це іноді робиться), що письменниця вже тоді усвідомлювала, що визволення Буковини і Галичини прийде зі Сходу, з Країни Рад. На той час письменниця небагато знала про життя трудящих на Україні. Інформація, що потрапляла на сторінки буковинської періодичної преси, була надто суперечливою. В буржуазно-націоналістичних колах було багато емігрантів-петлюрівців, які після окупації краю розгортають там свою ганебну діяльність, спрямовану на підрив симпатій трудящих до Радянської України, ведуть шалену агітацію з метою перетворити Буковину на плацдарм для боротьби проти Країни Рад. О. Кобилян-ська весь час тримається осторонь від буржуазно-націоналістичних контрреволюційних сил. З цього погляду показовим, здається нам, є такий факт. Перебуваючи на т. зв. Всеукраїнському жіночому з’їзді, який відбувся в 1921 році у Львові і проходив під націоналістичними хаслами, письменниця відмовилася на ньому виступати. З 1923 року в О. Кобилянської починає вже виразно проявлятися критичне, а згодом (в кінці 20-х років) негативне ставлення до націоналістичних контрреволюційних елементів. Цьому сприяв брат письменниці Олександр, колишній полонений, який в кінці 1922 року повернувся з Радянської України на Буковину.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)