Олександр Довженко: трагізм творчої долі

“Я народився і жив для добра і любові” – так про себе говорив цей унікальний феномен доби, бо жив і творив Олександр Довженко для людей. Всі його твори пройняті любов’ю до України, значить – передусім українців: працьовитих, винахідливих, терплячих, співучих, мужніх. Як йому хотілося змінити світ на краще, оповити, очистити від фальші. Митець оспівував творчу людину, яка невтомно працює, яка бореться із злом, несправедливістю, черствістю і байдужістю. Нова влада давала надію на щасливе майбутнє. Але пізніше з’явилася прірва, яку

“котилося суспільство”. Коли ж відчує це Довженко, то почне прозрівати від облудного сну, і це стане для нього трагедію.

Завдаватимуть нестерпних мук внутрішні суперечності. Партійні керівники нав’язували тематику творів. Довженко, як і багато інших письменників, змушений служити фальшивим ідеям. Та все ж внутрішня воля бере верх, він правдиво показує те, що його мучить.

У повісті “Земля” митець, змальовуючи колективізацію села, проводить основну думку: життя не можна вбити, воно продовжується до будь-яких обставин, воно торжествує.

Особливо вражає його “Щоденник”, у якому майстер відкриває свою

душу, свої болючі рани:

“Сьогодні я знову в Москві. Привіз з Києва стареньку свою матір. Сьогодні ж узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість “Україна в огні” не сподобалась Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки.

Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються вразі і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко до свідомості, що “Україна в огні” – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ й його лихо.

Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика. (26/ХІ 1943)”

Болісно вдарила ця звістка по Довженку. Його було вислано з України як ворога. І 27 липня 1945 року він знову занотує у своєму художньому документі:

“…Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть Богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі.

…невже любов до свого народу є націоналізм?”

І через 2 роки ці ж думки терзатимуть йому душу. П’ятого вересня 1945 р. він запише:

“Не хочу я мучитись! Не хочу оплакувати своє вигнання з України. Не хочу хоронити себе на чужині.

… Я не Хрущову належу. Я не його прикріплений. І не Україні одній я належу. Я належу людству як художник, і йому я служу, а не кон’юнктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам і гайдукам п’яненьким. Мистецтво моє – мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому, скільки вистачить сил і таланту.”

Нікому не вдалося поставити на коліна цю велику людину, не пішов він проти совісті і свого народу, бо він незламний, а тому – безсмертний.

Як увесь час неможливо бути героєм, так і від постійного перебування в зеніті слави людина втомлюється. Саме про такий стан і свідчать рядки з Довженкового “Щоденника”, які обрано за епіграф. Ні, це ніякий не антипатріотизм. Це слова, що належать герою у буденності, втомленому герою. Саме таким я побачила на початку “України в огні” Василя Кравчину. Взагалі, на мою думку, у творі немає ідеалізованих збірних образів – кожний герой у Довженка індивідуальний: чи червоноармієць або дівчина-селянка, чи ворог або партизан. Серед усіх образів повісті вражають мене жіночі. Дійсно, проблема жінки на війні є глибокою і трагічною. У них Довженкові вдалося змалювати патріотизм зганьбле них і непомічених героїв, але прониклих такою сильною величчю духу.

Прикладом можуть бути два образи: Олесі Запорожець і Христі Хуторної. Їхні дороги розійшлися на шляхах війни. Олеся ще з самого початку була ковалем своєї долі. Тому-то маленькі іскорки їхньої з Василем любові, зронені божевільної воєнної ночі, переросли у справжнє кохання, велике, прекрасне. Ще на початку твору автор писав, що Олеся – незвичайна дівчина. Навіть у такий скажений час вона творила, сіяла навколо себе красу і любов. Потрапивши до Німеччини, вона своїми піснями і розповідями про Батьківщину майже змусила дружину фон Крауза поважати Україну: “Розкажи мені про своє село…Розкажи ще раз про гору і річку”. Олесі не довелося ні рятувати поранених, ні вбивати німців, та хіба це дає підстави вважати, що донька Лавріна Запорожця нічого не зробила для перемоги і не варта називатися героїнею, патріоткою свого народу? Для мене вона – Ярославна, молода, красива, але ж посивіла, моя Ярославна “на дніпровськім лужну, на трипільському древнім валу” (А. Малишко). А довести свій патріотизм, свою вірність Вітчизні й народові можна й іншим шляхом, як Олеся… або Христя. Я вважаю, що її образ найтрагічнішим з усієї повісті.

Спочатку “у тихій річці латаття плавала дівчина років семи”, а ось “з другої далекої ріки виходила невольниця Христя у мокрій одежі”. Партизани осудили її за те, що вийшла заміж за ворога, італійського капітана Пальму. Зробила це тільки тому, що не хотіла їхати до Німеччини: спробувала врятувати життя, а загубила честь. Мені кортить пов’язати її образ з Настею Лісовською, всесвітньо відомою Роксоланою. Вона теж стала дружиною ворога свого народу, хоч і не через свою волю, народила йому дітей. Своїм розумом, мудрістю Роксолана змогла заслужити таку довіру і повагу, що стала не тільки султаншею, а й героїнею Турції. А ми, її нащадки, й досі вважаємо Роксолану нашою національною героїнею. То чому ж тоді на долю Христі Хуторної з “Україна в огні” випали такі жорстокі випробування, коли її було звинувачено у зраді? Поставлена у певні обставини, вона стала жертвою, мученицею, а не зрадницею. Тому я її вважаю теж патріоткою, яка неголосно, непомітно страждала й боролася.

У кіноповісті “Україна в огні” є інші жіночі образи. Усі вони об’єд-нані трагізмом часу, жорстоким розмахом смертельних крил війни. Чи спробував хто-небудь виміряти глибину їхніх почуттів, повернути загиблих батьків, синів, чоловіків, осушити сльози скалічених, зневажених доньок? Та що ж, життя продовжувалось, жінка – берегиня домашнього вогнища мовчки звалила на свої ніжні плечі важкі, чоловічі обов’язки, справи…. і пішла у шахту, на будівництво, у тайгу. Всюди, де відроджувалось і продовжувалось життя рідної держави, багатостраждальної України.






Аналіз поезії гімн в красі.
Олександр Довженко: трагізм творчої долі