Трагізм і велич долі В. Винниченна

На початку XX століття Володимир Винниченко був одним із найбільш відо­мих письменників. Не випадково сам М. Коцюбинський влучно зазначив: “Кого читають? Винниченка. Кого купують? Винниченка”. Чи так широко відоме його ім’я сьогодні?

Мабуть, що ні. Але чому? Відповідь у самому житті цього письменника й пат­ріота України, небайдужого до її долі. Перших гонінь він зазнав, коли ще був сту­дентом юридичного факультету Київського університету – через неблагонадій – ність, зумовлену членством у Революційній українській партії, його

виключили із закладу. Перша еміграція після 1900 року, арешти, ув’язнення, служба в армій­ському дисциплінарному батальйоні, знову еміграція й повернення – це все про нього. І, як не дивно, з 1906 року одна за одною виходять з друку аж п’ять кни­жок його оповідань. Шалену популярність Винниченка відзначали багато сучас­ників. Мабуть, ще ніколи так багато й зацікавлено не говорили про сучасну укра­їнську літературу. Здається, йому тільки й лишалося тішитися тією славою, бути вдоволеним долею й талантом. Та, мабуть, правду кажуть, що талановита людина талановита в усьому. Повернувшись в Україну нелегально, він стає одним з
орга­нізаторів і керівників Центральної Ради, а згодом головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату. Після повалення правління гетьмана Скоро­падського був одним із керівників Директорії – нового уряду УНР. Він дуже лю­бив Україну і страждав через її роз’єднаність. Коли він зрозумів, що Україна не в змозі зберегти вистраждану незалежність, виїхав до Австрії, де створив тритомну мемуарно-публіцистичну працю “Відродження нації”. Та робота актуальна й нині, бо написана полум’яним патріотом, що вірив у можливість збереження незалеж­ності й розбудову державності. І це не тільки прагнення письменника, а й актив­ного патріота. Він намагався переконати керівників уряду УРСР у необхідності побудови справді національної Української держави, та даремно. Йому пропо­нують увійти до складу маріонеткового “українського уряду”, та він відмовляєть­ся. Не кар’єра його вабила, ні! Але його не розуміли. Емігрувавши до Франції, де на нього ніхто не чекав, як і на всіх емігрантів, вів виснажливе життя політемі­гранта, постійно переїжджав, поки не придбав у селі іМужен поблизу Канн напів – іруйнований будиночок. Але ніколи не забував про покинуту свою батьківщину. Йому так боліло ге, що там відбувалося, що не стерпів і написав-таки листа до І І. К КП(б)У, у якому звинуватив у здійсненні голодомору та знищенні української науки й культури. Відтоді й саме ім’я його потрапило під заборону, а книги ви – іучалидя з бібліотек і нищилися. Його намагалися викреслити з пам’яті народної, облити брудом. А він змагався за свою честь до останнього, стерпівши арешти від нацистів, з якими відмовився співпрацювати, залишившись назавжди чесною лю­диною. Він прагнув щастя для своєї землі і миру для всього світу.






Твір на тему моє ставлення до мови.
Трагізм і велич долі В. Винниченна