Оцінюючи народність письменника як явище історично змінне
Леся Українка ставила питання про розвиток народного ідеалу, а з ним і про збільшення вимог до справді народного письменника. Ясна річ, що у цьому контексті народність письменника визначалася як знання життя народних мас, уміння писати про них ясною і зрозумілою мовою, власне те, що Франц Мерінг відзначив у творчості Анценгрубера словами Шіллера: “Навіть найбільш піднесену філософію життя такий поет звів би до простого природного почуття; силі уяви він передав би всі результати мно-готрудного наукового дослідження, і таємницям мислителя
Разом з тим, коли мова йшла про народність сучасної їй літератури, Леся Українка ставила до неї значно глибші вимоги. У вищому розумінні народності Леся Українка пропонує “розуміти під словом “народ” робочі класи, а народним поетом вважати того, хто оспівує життя і виражає прагнення цих класів” 3. Вона не відкидає й іншого розуміння, за яким слід “народним поетом називати того, хто засвоїв не тільки ідеї, але й саму форму народної поезії” 4. Чи віддавала поетеса перевагу одному з цих розумінь народного письменника?
Разом з тим Леся Українка підкреслювала, що новий зміст вимагає відповідної форми, що поет не досягне цілковитої мети, коли вій, як молода Ада Негрі, буде змальовувати “пожежу в шахті олександрійським віршем, смерть бідної народної учительки – дантівськими терцинами, нічліг пропащої жінки з дитиною в тюрмі – вишуканим сонетом” ‘.
Таким чином, зіставивши наведені висловлювання Лесі Українки про народність письменника, бачимо, що вона відрізняла загальновживане розуміння народного письменника як такого, що пише про народ і для народу, з вищим розумінням народності, яка полягає в тому, що народний поет оспівує життя і прагнення трудящих класів. Вищим виявом народності в драматургії Леся Українка вважала нову суспільну драму, яка усуне недоліки близької до неї, але обмеженої і суспільним ідеалом, і шириною та глибиною горизонту народної драми типу драм Анценгрубера. Нова суспільна драма “прагне зрозуміти і з’ясувати причини суспільних антагонізмів у всій ширині і глибині” 2, що порівняно з драмами Анценгрубера надає їм нової якості. Леся Українка наголошує на розумінні “соціальної драми в новітньому розумінні сього слова” як “драми маси, драми боротьби різних суспільних груп межи собою” ,!.
Боротьба за нову суспільну драму як драму маси, народу відбувається в багатьох літературах світу. Ромен Роллан пише, що жанр соціальної драми “має ту перевагу перед усіма іншими, що він, найпотрібніший: бо він породжений стражданнями, сумнівами й мріями нашої епохи; він – неподільна частина всієї нашої діяльності” 4. Роллан створює драми з революційного минулого французького народу, будучи переконаний, що “створити щось воістину велике, покликане служити обраній меті, зможе лише той, хто проникнув у душу народу, в чиїх грудях палає полум’я народних пристрастей” 5.
Серед п’єс, які порушують питання соціальної боротьби, Леся Українка зупиняється на драмі Бйорнст’єрне Бйорнсона “Понад сили”. Поетеса не схвалює ні понурого настрою драми, ні “реально-символічних діалогів” (хоч і відзначає вдале їх застосування), ні “відчайдушного розв’язання питання всеруйну-ючою катастрофою”, притаманних драмі “Понад сили”. Та серед того нового, що внесла в драматургію ця п’єса, Леся Українка підкреслює показ боротьби робітників з підприємцями, а також викриття “анархізму як релігії відчаю”. В заслугу письменникові поетеса ставить те, що він “показує нам початок наступальної боротьби людей, які зневірилися в мирних засобах”
Погляди Лесі Українки на тогочасну соціальну і близькі до неї драми перекликаються з поглядами марксистського критика Франца Мерінга. Німецький критик різко критикує “Понад сили” за образ позитивного героя, але відзначає й те нове, що дала ця п’єса сучасній драматургії: “…робітничі збори в першій дії, переговори між робітничою депутацією і фабрикантом Холь-гером у другій, дебати фабрикантів у третій – все це свідчення свого роду майстерного обдарування, спостереження і зображення. Ми не знаємо навіть, що можна порівняти з драмою Бйорн-сона в сучасній драматургічній літературі; вона є великим прогресом навіть у порівнянні з “Ткачами” Гауптмана, який показує нам лише перші зародки того, що Бйорнсон зумів зобразити вже в значно вищій історичній фазі розвитку” .
Драму Гауптмана “Ткачі” Леся Українка вважала “не тільки ерою, але й значною мірою прямим зразком для більшості найновіших суспільних драм”. Заслугою її автора, па думку поетеси, було те, що “вільний від буржуазних тенденцій, які все-таки лежали в основі всіх викривань натуралістичних, 1 аупт” ман вступив на шлях суспільної драми В НОВИМИ ідеями, прагненнями і прийомами” , Це визначення Лесі Українки перекликається з думкою Франца Мерінга про те, що Гауптманове “відмовлення від всякої буржуазної романтики і сувора вірність історичному ходові речей робили завдання поета особливо важким, і тим більш радісне вдале розв’язання цього завдання” і що справжня сфера Гауптмана – “це драма середовища” “. Мерінг ставив перед мистецтвом завдання зображувати “не тільки гинучий світ, але й світ народжуваний… зображувати також і трудящий пролетаріат…” . Леся Українка підносила твори, що зображували боротьбу робітничого класу.
Драматургія Ібсена в 90-х і на початку 900-х років продовжувала користуватися значною популярністю. Леся Українка знала ЇЇ досконало і віддавала їй належне, але була досить стриманої думки про неї, вважаючи, що рішуче нове слово в драматургії належало не Ібсену, а радше Гауптману. Щодо Ібсена, то Леся Українка писала про його “єдиний в своїм роді, але нерівний та негармонійний талант”: “Хоч і був Ібсен завжди новатором в ідеях, а при тім любив виключно драматичну форму, а все-таки не міг до кінця визволитись від роману, філософ-ського трактату або моралізуючої проповіді. При його драмах здебільшого читач мусить забути, що діється на сцені, а зосередити увагу на тому, що там говориться. Сим я не маю сказати, ніби в драмах Ібсена нема події, а тільки, що подія в них часто дуже незалежна від діалога, отак як в старосвітських операх лібретто було незалежним від музики” . Цю негармонійність і нехудожнв моралізаторство Леся Українка відчувала в багатьох п’єсах Ібсена, якого разом з Бйорнсоном Мерінг вважав “останніми великими драматургами буржуазного світу”. Ібсен не був тим драматургом, якого вона могла наслідувати. Аналізуючи її висловлювання про Нору – героїню “Лялькового будиночка”, її зауваження про буржуазність ідей, конечних, висновків Ібсена і проповідницьке єство його персонажів, можна гадати, що Леся Українка поділяла думку Плеханова, висловлену про Ібсена, зокрема такі його слова: “…якщо проповідник не став повним господарем своїх ідей, якщо його ідеї, до того ж, не ясні і не послідовні, тоді ідейність шкідливо відіб’ється на художньому творі, тоді вона внесе в нього холод, втомлюваність і нудьгу. Але завважте, що вина падатиме тут не на ідеї, а на уміння художника розібратися в них, на те, що він, з тої або іншої причини, не став ідейним до кінця”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)